женские трусы больших размеров
Medical site

На головну

АвторЯнкелевич В.
НазваСмерть
Рік видання 1999

Французьке "avoss"

Книга "Смерть" французького філософа, психолога, культуролога і музикознавця Володимира Янкелевича (1903 - 1985) з моменту виходу в світ і ось вже більше трьох десятиліть незмінно привертає увагу західноєвропейських читачів, витримавши кілька видань і в різних країнах. Тепер перед нами російський переклад цього інтелектуального бестселера, який одночасно відкриває нам і ім'я свого автора [1]. У нас з'явилася перша можливість познайомитися з творчістю одного з найоригінальніших мислителів XX століття. І оскільки робота "Смерть" стала основною в інтелектуальному спадщині В. Янкелевича, підвівши своєрідну риску під цілим рядом його творів (таких як "L 'Irreversible et la Nostalgie", "L' Innocence et la Michancete" і особливо "le Je-ne -sais-quoi et Presquerien "), остільки ми відкриємо його творчість в концентрованому і ємному вигляді.

Але ім'ям В. Янкелевича, перш, можна сказати, не знайомим і не відомим російському читачеві, не вичерпується унікальність нашого видання. Унікально й саме його зміст, який представляє першу в історії світової думки систему танатології, чи філософії смерті: "по цей бік смерті" - "в момент" вмирання - "по ту сторону смерті" [2]. Щоб побудувати цю оригінальну систему і зв'язати воєдино танатологических проблематику, В. Янкелевич переглянув природу західноєвропейського раціоналізму, висунувши абсолютно новий для нього принцип: аналогію мислення і - не-буття.

  • 1 Досі творчість В. Янкелевича могло бути відомо російською мовою лише по окремих цитат з тієї ж "Смерті", наведеним, наприклад, в роботі Ф. Арьєса "Людина перед лицем смерті" ( М., 1992) і моїй книзі "Мертвий заповіт" (М., 1998).
  • 2 Див відповідні частини "Смерті".

На відміну від Гегеля, французький мислитель синтезував початкове небуття, або ніщо, з категорією "буття" в позитивному і стверджувальному "становленні". Більш того, він виступив проти діалектичної операції відносно ніщо, яке, будучи органічною і незнищенною складової справжнього Буття, просто не може "зніматися" і зникати з оптичного судження, тобто судження про Нього. В іншому випадку неминуча елементарна підміна небитійного предмета раціоналістичної думки тим, що сам В. Янкелевич називав "філософією" так "з її" універсальним "принципом збереження" буття "[1], при якому справжнє Буття зводиться до виключно позитивною і позитивної формі оптичного судження і повністю ігнорується Його небитійний і не менш справжній аспект.

  • 1 См.: Jankelevitch V. La mort. Paris, 1996. P. 408, 386.

При роздумі про смерть, або різновиду буттєвих ніщо, подібна підміна в стилі філософії виняткового "так" не може не викликати сміхотворний ефект. В. Янкелевич не шкодує іронії з приводу постійних спроб західноєвропейських раціоналістів уявити феномен смерті за допомогою "універсального" принципу збереження "буття" , на ділі виявляється не більше ніж чистої категорією, підвладній абстрактного закону несуперечливий і позбавленою істинної співвіднесеності з подоланням Буттям в його одночасно позитивної і негативної дійсності. Французький філософ визначає це Буття що не-буття (з урахуванням його антиномічній і ствердно-негативного сенсу) і прямо ставить під сумнів однозначну позитивність людського розуму, націленого на справжнє пізнання. Відтепер нам не можна обійтися без органічної та незнищенною антиномичности на шляху до істини, тобто до справжнього і справді не-буття - такий ключовий висновок В. Янкелевича при його перегляді всієї попередньої традиції західноєвропейського раціоналізму і створенні нового типу раціональності.

He-буттєві роздуми про смерть дозволили французькому філософу виявити нездоланний межа пізнання, що спирається лише на позитивні і несуперечливі форми оптичного мислення. З їх допомогою не можна адекватно висловити справжнє Буття, бо вони виходять з аналогії і навіть синтезу своєї позитивності із категорією однозначного "буття", тобто виходять з прямо протилежної В. Янкелевич принципу. Автор "Смерті" подолав нездоланний для філософії виняткового "так" межа пізнання саме за рахунок аналогією антиномічній типу раціональності і не-буття, яка і зумовила побудову першої і унікальної системи, танатології. У всіх її частинах В. Янкелевич послідовно спростував виключно позитивні і несуперечливі варіанти розгляду феномена смерті (особливо дісталося прихильникам стилю Макабр і Лейбніца) і послідовно розвинув свої ствердно-негативні і антиномічних положення, тільки й розкривають не-буття, а значить і справжнє Буття в їх справжньому вигляді. В результаті виникла цілісна картина одного з найбільш таємничих предметів нашого пізнання без його традиційної західноєвропейської підміни однозначно оптичними абстракціями.

У критиці цієї традиційної підміни В. Янкелевич багато в чому був солідарний з М. Хайдеггером. Дійсно, вони обидва не приймали виключно стверджувальне і несуперечливе розуміння істини справжнього і живого Буття; вони обидва ратували за Його Антиномічна "напіввідкритих", по В . Янкелевич [1], яка одночасно "розкриває" і "приховує" "суще як таке", за М. Хайдеггеру [2]. Універсальність принципу збереження буття однаково подолали одні з найоригінальніших мислителів XX століття, і це дозволило їм назавжди відмовитися від самого живучого інтелектуального забобону, пов'язаного з культом оптичної позитивності і того, що В. Янкелевич називав биоцентризма.

  • 1 См.: Jankelevitch V. La mort ... P. 132.
  • 2 Див: Хайдеггер М. Розмова на дорозі. М., 1991. С. 25.

Але ще більше точок дотику знайшлося у автора "Смерті" з російськими письменниками і філософами . Французький мислитель з перших сторінок почав цитувати І. А. Буніна, А. Андрєєва, Ф. М. Достоєвського, А. Шестова, Н. А. Бердяєва, С. А. Франка, але особливо він виділив творчість А. Н. Толстого . Не можна не відзначити і постійні згадки В. Янкелевич творів М. П. Мусоргського, Н. А. Римського-Корсакова та І. Стравінського. Цю русофільную особливість не пояснити чисто зовнішньою схожістю тематики, скажімо, повісті "Смерть Івана Ілліча" і "Смерті ", представленої в цьому виданні. Причина - набагато серйозніше і глибше. В. Янкелевич виявив у росіян творців споріднений йому стиль не-буттєвого філософствування. Французький геній відкрив у наших геніїв Конгеніальність культурну традицію, теж націлену на антиномически цілісну істину справжнього Буття у всій Його позитивної і негативної дійсності. Інакше кажучи, В. Янкелевич виявив патрологічній складову російської ментальності, яка передбачає тільки не-буттєвий погляд і на необоженное людське єство, і на тварное суще як таке - без идолопоклоннической абсолютизації їх одностороннього і біоцентріческого "так", настільки властивого раніше західноєвропейському раціоналізму.

Як читання святих отців, так і читання "Смерті" вимагає, мало сказати, напруженої уваги - воно вимагає певної мужності. Адже і перші автори, і В. Янкелевич постійно переводять свій НЕ -буттєвий погляд на НЕ-обоженное людське єство з "третього" особи на "перше" [1], тобто на кожного з нас безпосередньо. І тут не сховатися ні за яку чисто оптичну абстракцію з її "рятівної" претензією не тільки на однозначне "буття", а й на ангельське "безсмертя", бо кожен із нас, необоженних і секулярних, знає, що смертна, і останні ілюзії щодо цього розвінчуються на сторінках основної праці В. Янкелевича. Інша справа, що завжди залишається місце "russe avoss", що означає антиномически "божевільну" надію на раптове і незаслужене дію Благодаті і - дійсне воскресіння мертвих [2] ... Але сам французький геній нічим не втішає наш природний інстинкт самозбереження ...

  • 1 См.: Jankelevitch V. La mort ... P. 25-26.
  • 2 Там же. Р. 383.

Не будемо і ми підлещуватися перед своїм биоцентризма! Навчимося поважати свою смерть! Тим більше це споконвіку визначало менталітет наших НЕ-буттєвих предків ...

У нашому перекладі ми постаралися зберегти всі індивідуальні особливості стилю В. Янкелевича аж до його вільного цитування західноєвропейських та російських авторів (особливо це стосується "Думок" Блеза Паскаля).

Для додання більшої цілісності читацького сприйняття ми також перевели на російську мову майже всі давньогрецькі та латинські вирази, що зустрічаються в оригінальному тексті "Смерті ", і зняли авторські посилання, що представляють вузькопрофільний інтерес.

Наше увагу і без того буде відвернута роздумами про смерть в" першому "обличчі ...

П. В . Калітін

Таємниця смерті і феномен сіерті

Чи закономірні сумніви в тому, що проблема смерті є, власне, філософською проблемою. Якщо підходити до неї об'єктивно, із загальної точки зору , неясно, що саме можна розуміти під "метафізикою" смерті; зате "фізику" смерті - будь то біологія або медицина, соціологія чи демографія - ми уявляємо собі без праці. Смерть є феномен біологічний - точно так само, як народження, статева зрілість або старість. Смертність - явище соціальне, як і народжуваність, брачность або злочинність. Для медика летальність - факт фіксується і прогнозований в кожному конкретному випадку виходячи із середньої тривалості життя і загальних умов середовища. З точки зору права і закону, смерть також цілком природна: відділ реєстрації смертей в мерії - такий же, як всі інші, просто-напросто відділ запису актів цивільного стану, поряд з відділами реєстрації новонароджених або шлюбів; а похоронне бюро - звичайне установа, яка нічим не відрізняється від інших муніципальних служб - громадського транспорту, озеленення або освітлення вулиць. Суспільство в рівній мірі печеться про зміст пологових будинків та кладовищ, шкіл і будинків престарілих. Населення зростає завдяки народжуваності, скорочується за рахунок смертності; це не таємниця, а всього лише закон природи, нормальний емпіричний феномен, і його трагізм повністю знятий безособовістю середньостатистичних показників. Саме такий, заспокійливо-обивательський погляд на смерть Івана Ілліча представлений Толстим на початку знаменитої повісті. Мова йде не тільки про болісної смерті Івана, а й про кончину пана Головіна, члена Судової палати: цей банально-абстрактний випадок в канцелярії, пригода , зазначене некрологом, тягне за собою - як і звичайна відставка - ланцюг призначень, переміщень і підвищень по службі. Смерть Івана - людська трагедія, горе для сім'ї; але кончина судді - це насамперед перестановка в судовому відомстві. Смерть Івана означає для нього позбавлення від невимовних мук; кончина ж пана Головіна, згідно траурне повідомлення, підводить остаточний підсумок кар'єрі чиновника і ставить крапку в біографії одного з російських підданих.

1. Метаемпіріческая трагедія і природна необхідність

Космологічні узагальнення, з одного боку, раціональна думка - з іншого, мають тенденцію або знецінювати, або концептуалізувати смерть - применшувати її метафізичне значення, зводити абсолютну трагедію до явища відносного, тотальне знищення - до часткового, таємницю - до проблеми, кричущий факт - до закономірності. Накидаючи покриви емпіричного продовження або ідеальної вічності на метаемпіріческій кінець, філософське свідомість, так чи інакше, пропонує нам розрада: воно або представляє природної надприродність смерті, або раціоналізує її ірраціональність. Однак у самоочевидності трагедії укладений протест проти зведення її до банальності; що пішла особистість незамінна у своїй самості, і догляд її непоправний; а разом з тим не може не викликати подиву такий нікчемний кінець мислячої істоти, навіть якщо думка переживає того, хто мислить. Отже, є два очевидних і суперечать один одному факту; парадоксальним чином, при їх одночасної очевидності, вони все ж протилежні. Смерть приголомшує, вражає - це її властивість, з такою глибиною проаналізоване П. Л. Ландсбергом в "Есе про досвід смерті", саме по собі пов'язано з зазначеним протиріччям: з одного боку, перед нами таємниця метаемпіріческого, тобто нескінченного масштабу, або, точніше, взагалі внемасштабние, з іншого - подія, знайоме з досвіду, що трапляється іноді безпосередньо на наших очах. Звичайно, є природні феномени, що підкоряються таким собі законам (хоча їх "кводдітость", або коренева причина, в кінцевому рахунку залишається незрозумілою), явища емпіричного масштабу, завжди співвідносні з іншими явищами. Існують, навпаки, апріорні метаемпіріческіе істини, незалежні від усього, що здійснюється тут і тепер, істини, які ніколи не "настають", однак породжують певні приватні явища. І між обома категоріями розташовується той надзвичайний і одночасно банальний факт, той емпірико-метафізичний монстр, що зветься смертю. З одного боку, смерть - це подія, описане репортером в газетній хроніці; факт, констатуючий судовим лікарем; універсальний феномен, досліджуваний біологом. Смерть, яка може трапитися в будь-який момент, де завгодно, визначається координатами часу і місця: саме ці характеристики її обставин - по-перше, тимчасову, по-друге, просторову - прагне встановити слідчий, виробляючи дізнання щодо обставин " інциденту смерті ". Разом з тим це пригода відрізняється від всіх інших емпіричних фактів, воно перевершує рамки звичайного і несумірно з іншими природними явищами. Таємниця, що стає реальною подією, щось метаемпіріческое, що відбувається безпосередньо в емпіричної дійсності, - ось, без сумніву, ознаки дива ... Зробимо, однак, два застереження: перш за все чудодійна сила смерті не несе ні позитивного одкровення, ні благотворних змін - вона знищує і заперечує; на відміну від казкових чудес, вона означає не удачу, а втрату. Смерть - це безодня, яка раптово розверзається на шляху неостановимой життя; живе раптом, як за помахом чарівної палички, робиться невидимкою - в одну мить, ніби провалившись крізь землю, йде у небуття. Далі, це "чудо" не є рідкісним порушенням природного порядку речей, незвичайним відхиленням від звичайного ходу життя , - ні: це "чудо" і є одночасно універсальний закон для всього живого, вселенський доля живих істот; по-своєму, тобто чудесним чином, чари смерті виявляється цілком природним; смерть - в буквальному сенсі "поза порядку": в Справді, адже вона належить зовсім іншого порядку, ніж інтереси емпіричної реальності і дрібні турботи короткочасного буття, - і проте ж, як ніщо інше, вона в порядку речей! Смерть - "екстраординарний порядок" по перевазі. Дивом з чудес здалася б нам, швидше, її скасування для одного з живих істот; дивом дивним стало б безсмертя - дивом, заставу якого бачиться нам в довголіття строків ... Насправді саме безсмертя і неможливо довести, і разом з тим раціонально, так само як смерть і необхідна, і не піддається поясненню одночасно. Але, на відміну від безсмертя (і від Бога), смерть є насамперед фактична очевидність, очевидність пряма і безпосередня. І все ж ця очевидність так вражає при кожному зіткненні з нею! Ще не траплялося, щоб "смертний" уник смерті, цього загального закону, і зробив чудо: жив би завжди і ніколи не вмирав; щоб довголіття, перейшовши якийсь межа або продовжуючись без кінця, стало б вічним, - бо абсолютна відноситься до зовсім іншого порядку, ніж життя. Чому ж чиясь смерть завжди приводить нас в таке збентеження? Чому це цілком нормальна подія пробуджує в свідках таку суміш цікавості й жаху? Чому, з тих самих пір як люди існують - і вмирають, - смертні так і не звикли до цього природного, але всякий раз катастрофічного події? Чому смерть живої істоти щоразу дивує їх так, ніби це трапляється вперше? Воістину, як сказав Е. Іонеско у п'єсі "Король помирає", "кожен помирає вперше". Кожна смерть в своїй банальності завжди нова і тим схожа з любов'ю - одвічно нової, здавна юної: любов завжди нова для тих, хто її переживає, для тих, хто вимовляє тисячу разів повторені слова любові так, ніби вони ще ніким ніколи не говорилися, ніби ці слова, звернені чоловіком до жінки, - перші з початку світу, ніби це перша весна і перший ранок на світі; це нове, небувале ранок, нова, небувала зоря наповнюють закоханого відчуттям невичерпною сили перед чимось невичерпним. Тут кожен наслідувач - творець і першовідкривач, будь-яка копія - оригінал, спроба почати заново - завжди первоначальна. З 1 Платон. Бенкет, 195а-б.

  •  Персонажам Достоєвського трапляється відчувати це спокуса ... За словами Метерлінка, поцюстороння відокремлене від потойбічного напівпрозорої мембраною: по одну її сторону - поцюстороння, яке вже майже "там", а по інший - потойбічне, ледь віддалив, таке близьке, що ще майже тутешнє: область за гранню світу, або інший світ - абсолютно інший і абсолютно нетутешній (розташований в іншому місці, ніж "тут", і інший, ніж цей світ) і все ж всюди присутній. Як і Богу, йому властиві всюдисущість і скрізь-відсутність, він знаходиться відразу по обидві сторони, по той і по цей, він і трансцендентний і разом з тим іманентний, - бо самої малості, згустку крові в артерії, серцевого спазму достатньо, щоб " там "безпосередньо виявилося" тут "... Смерть стоїть за дверима, незрима, але така близька! Бути може, смерть - вістря світу потойбічного, що врізається клином в тутешній світ? Вона так близька і так далека! Вона - і прибулець, і тубілець для уразливого організму, куди стількома шляхами може проникнути смертельна небезпека. Наше життя завмирає при наступній систоле або диастоле, чіпляється за триваюче диво кожної секунди! Так само і в п'єсі Метерлінка "Там, усередині" нависає над нами близькість далекого: між фатальний звісткою, прийдешньої в ночі, і безтурботним щастям сім'ї, поки що не знає про спіткала її трагедії, між заклопотаністю сверхсознания і щасливою безтурботністю - тільки віконне скло і сад , і ця пелена сутінків.

Смерть - точка дотику метаемпіріческой таємниці та природного феномена; феномен летального результату належить до компетенції науки, а надприродна таємниця смерті апелює до релігії. Людина то приймає до уваги лише закон природи, ігноруючи таємницю, то прихиляється перед таємницею, нехтуючи феноменом. Але протиріччя між двома точками зору полегшує можливість обійти проблему, породжуючи всякого роду недомовленості, умовності і евфемізми, які, спокою нашого ради, підтримують непорозуміння. Якась необгрунтована привілей - негласне і настільки ж невиправдане виняток, зроблене лише для мене, - стоїть на сторожі, приховуючи від мене мою власну смерть. Смерть, як кожному відомо, це те, що трапляється тільки з іншими. Пригадаємо знову початок "Смерті Івана Ілліча": слава Богу, помер хтось інший; і Петро Іванович з цікавістю розпитує про обставини цієї смерті - так, ніби мова йде про особисте невезіння Івана, ніби смерть - це неприємність, уготована тільки іншим, ніби , нарешті, чиясь смерть анітрохи його не стосується. Прийде і моя черга. Але тепер ще тільки чергу П'єра, Ельвіри або красуні Зелінди, яку я так любив, писав Ж. Касу в книзі "Смерть і сарказм. Південні зошити".

Закон смертності, що відноситься до людей взагалі, не стосується мене особисто, - точно так само, як філантроп, люблячий людство в цілому, до мене особисто не має особливої ??любові. Звідси потайки і скоропалительно робиться висновок, що смерть не має до мене жодного відношення. Хто говорить про смерть, хто намагається філософствувати про смерть, осмислити смерть, - той ставить самого себе поза загальної смертності; роблячи вигляд (в інтересах вирішення задачі), як ніби смерть його зовсім не стосується, він швидко забуває про умовне "начебто". Насправді такий "висновок" - швидше софізм, породжений пристрасної надією, суєтністю і недобросовісністю, і ілюзорним підкріпленням йому служить невизначеність термінів. Закон смертності застосуємо до всіх живих істот, крім мене ... Але не будемо заглиблюватися! Або, вірніше, не треба дозволяти собі дуже багато про це думати. Винятковий привілей, настільки нерозумно виділяє перша особа, ніяк не пов'язана ні з тлінністю життя, ні з вічною сутністю, ні з космологічної реальністю чи раціональної істиною; вона виражає лише однобічну, або егоцентричних точку зору "я"! Виняток для мене - це шанс і щасливий випадок: хто знає, бути може, смерть забуде про мене? Бути може, упущення долі звільнить мене від останнього випробування? Бути може, загальний закон не буде застосований до мене? І можливо, до того часу відкриють якусь вакцину, еліксир від старості? Нікому не заборонено живити подібні надії. У будь-якому випадку достатньо, щоб одне-єдине істота - в даному випадку сам суб'єкт - було позбавлено від загальності смерті: з цього моменту смерть вже не тотальна, а майже тотальна; загинуло майже все, але хтось врятувався: значить, все врятовано! Таким чином, моє власне виживання - необхідний мінімум, щоб врятувати що-небудь від небуття самим фактом і перетворити смерть в мислиму абстракцію: виключення для першої особи достатньо, щоб проблематізіровать смерть і співвіднести її з іншими концептами. Хоча б один виживе, щоб усвідомити смерть, як іноді при великому корабельній аварії рятується тільки одна людина (але хіба не чудесне везіння - це порятунок одинаки?), - Він-то і повідає світові про катастрофу.

Зрозуміло, це ганебний софізм. Бо логіка підказує зовсім інше. По-перше, ніколи ще не траплялося людині уникнути смерті; значить, жодна людина ніколи її не уникне, і оскільки перемога смерті не допускає жодного винятку, ми робимо висновок, що це правило є закон, ця перемога - необхідність, ця необхідність - незважаючи на оптимізм прогресу і зростання тривалості життя - буде існувати вічно, і смертність, загалом, може служити ознакою роду людського. І оскільки індукція дає нам універсальну велику посилку для силогізмів, правомірно призвести дедукцію: тому що спільний закон, який можна застосувати до всіх людей без винятку, з повною підставою застосовний і до мене; смерть вражає всіх живих, включаючи і мене. Як насамперед йде справа з індукцією? Чи є смертність абстрактним і безособовим властивістю живої істоти взагалі? Чи є вона хоча б "істиною"? Власне кажучи, неминучість смерті не є істина, чиста істина в тому ж сенсі, як, наприклад, математичні істини. Як істина не бере до уваги смерть, - так само і смерть, будучи "істинної", не є останнім словом правди; не є вона і просто істиною; істина є не-смерть, а смерть, в якомусь сенсі, є не- істина: безсмертна істина смерті - швидше абсурд, або, принаймні, незбагненне парадоксальне вислів. Стверджуючи, що смерть є істина і, отже, що ні-істина є істина, - хіба не висловлюємо ми в черговий раз суперечливо-таємничий характер смерті? Отже, перехід до межі, що приводить до універсального судженню, залишає місце і нескінченно малій дещиці сумніву, і божевільній надії, і мікроскопічному шансу для нас. Ось чому, всупереч логіці, чия-небудь смерть ніколи не сприймається нами як абсолютно механічне додаток загального закону до окремого випадку; бо перш за все ніщо не є окремий випадок чогось, кожна доля єдина у своєму роді і не схожа ні на яку іншу; смерть Петра або Павла є щось більше, ніж приклад з ряду інших, щось більше, ніж приватне наслідок, що з загального абстрактного властивості, званого смертністю; це властивість, в результаті якого всі живуть є кандидатами на смерть, тобто здатні померти як представники роду смертних, - нічого не говорить нам про особисту смерті. Звичайно, всі люди смертні, а Петро - один з цих людей, а проте якщо Петро - це я сам або хтось із моїх близьких, в такому силогізмі є щось, що заважає мені вірити йому, що не приймається мною глибоко всерйоз; умовивід здається цілком правильним, але воно не переконливо по-справжньому, і ми - всупереч розуму - вагаємося, перш ніж зробити висновок, необхідний передумовами. "Я знаю, що помру, але не вірю в це", - проникливо зауважує Жак Мадоль. Я знаю, що помру, але внутрішньо в цьому не переконаний. Іван Ілліч в повісті Л. Н. Толстого глибоко переживає надприродне і майже безвихідне огиду, яке відчуває кожна людина, коли його неповторний "окремий випадок" підпадає під загальний закон, коли він відчуває, що анонімна і безособова велика посилка силогізму стосується його особисто. Безсумнівно, Кай смертний, бо смертні всі люди, а Кай - людина. Але чому це стосується Івана? Хіба Кай був братом Миті, Володі і Катеньки? Хіба Кай вдихав шкіряний запах смугастого м'ячика, улюбленої Ваніної іграшки? Хіба він чув шуршанье складок шовкової сукні матері? Хіба йому знайомі всі Ваніно радості, прикрості, закоханості? Зрозуміло, що пан Головін, як всі і кожен, як людина взагалі, схильний смерті. Але Іван, з його внутрішнім світом, - не людина-взагалі; а я - НЕ Кай! Цей Іван з плоті і крові, що випробовує біль і розпач, - не абстракція. Пан Ім'ярек є "кимось" лише для інших; для самого ж себе він представляє єдину в світі долю і біографію, абсолютно один раз-суще буття. Всі незамінне, незрівнянно, неповторно в спогадах Івана. Єдина в своєму роді оригінальність банальну життя! Я, Іван Ілліч, я, Ваня, я - істота зовсім особливе, неповторне. Смертність всього створеного не стосується Вані. Звичайно, всі люди смертні; а Ваня - людина ... Але перейти від цього "а" до "отже", коли мова йде про Вані, про Вані з смугастим м'ячиком, нам заважає болісне опір. Віктор Гюго, розповідаючи нема про останні місяці життя хворого, а про останній день засудженого, висловив це раніше, ніж Толстой, і не менш чудово: чи зачіпає професійна проповідь священика того, хто повинен померти? Чи не дивлячись на засудженого, проповідник виголошує завчений урок: одні лише загальні місця, тільки те, що "застосовно до всіх і кожного"; "нічого, що йшло б прямо від нього до мене"; для цього чинуші засуджений - просто "особина жалюгідного племені ". "О, чи правда, що до результату дня я помру? Чи правда, що це станеться зі мною? .. Помру - я! Я - той самий, хто зараз знаходиться тут, живе, рухається, дихає, сидить за цим столом .. . ось цей я, якого я чіпаю і відчуваю, у кого на сорочці ось ці складки?! "

Навіть коли людина помирає у своєму ліжку, подія смерті завжди додає щось нез'ясовно нове до загального закону смертності, хоча саме воно малося на увазі законом. І незважаючи на те що смертність смертних постійно підтверджується, проходить нескінченну перевірку мільйонами смертей, і кожне життя - відтоді як стоїть світ, - неминуче і незмінно закінчується перемогою смерті, доводиться визнати, що всього цього недостатньо: непереможність смерті не переконує остаточно, і смертність, настільки рясно яка доводиться знову і знову, потребує якогось додаткового доказі ... Воістину, невже доказ не був вичерпним? Не було і ніколи не буде; чиясь реальна смерть, як будь-яка реальність, завжди несе для нас щось небувале і несподіване. Відношення між смертністю і смертю Петра або Павла дещо нагадує відношення між абстрактної справедливістю і вчинками людей: несправедливість, реально десь вчинена в дану хвилину, анітрохи не применшує авторитету норми, так як ідеал справедливості теоретично залишається байдужим до того, як його застосовують на практиці , - йому від цього ні тепло і ні холодно, а проте ж, з іншої точки зору, справедливість не була б настільки очевидна, якби ніхто її не дотримувався. Все-таки безсмертна істина смертності знаходиться в парадоксальній, курйозної залежності від цих невідворотних смертей, передбачених законом і логічно з нього випливали. Якщо кожна нова смерть підтверджує, зі свого боку, істину смертності, нескінченно подтверждаемую знову і знову, то вся справа в тому, що ця істина потребує нескінченної перевірці. Отже, істина смертності живих істот - не чиста істина, а смутна доля, і приводом заново її осмислювати стає для нас кожна реальна смерть.

2. Ухвалення-всерйоз: Реальність, Близькість, Особиста торкнутися

 Отже, Ваня дивується, відкривши, що він смертний і підлягає загальному закону. Ось так відкриття, справді! Ось так новина! Ваня дізнається секрет Полішинеля, немов раніше його не знав ... І правда: можна дізнатися те, що ми вже знаємо, - так само як може застигнути зненацька подія, якого найбільше чекаєш; як можна стати тим, хто ти є, - а саме: стати на ділі тим, ким уже являєшся в можливості і по суті. Хіба цей парадокс не відомий нам від Платона? Ерот, в силу дивного протиріччя, теж відкриває те, що, в якомусь сенсі, було їм вже знайдено. Взагалі, людині все життя доводиться дізнаватися те, що йому вже відомо; одного разу до нього приходить розуміння небезпеки, яка раніше його не стосувалася і не тривожила; музика чи слова, які він давно знає напам'ять, раптом звучать для нього так, ніби раніше він ніколи їх не чув і почув сьогодні вперше; протираючи очі, він по-новому бачить знайомий у всіх подробицях краєвид, ніколи до цього не залучав уваги. Як ми говорили, те ж відбувається зі словами любові для того, хто любить; так ново знайомої новизною взагалі все те, що повторюється знову, а значить - починається. Знайомство зі смертю є "впізнаванням", як платонівська "анамніс" є ремінісценція, - подібно їй, впізнавання ново, первинно і неповторно. З тих пір як ми дізналися, нам здається, що перш ми зовсім нічого не знали, і наше колишнє знання представляється таким далеким, ніби воно передувало нашому народженню і в порожнечі своєї рівнозначно повному незнання. Людина думав, що знає, але не знав! Він підготовлений - і захоплений зненацька самої Не дивно на світі річчю ... В один прекрасний день він помічає те, що вже давним-давно знав: це усвідомлення приходить найчастіше раптово і інтуїтивним шляхом, це одкровення - несподіване, як і усвідомлення старіння; бо людина старіє поступово, помалу, день за днем, але усвідомлює своє старіння вмить і разом ... Одного ранку, під час гоління! У едінождисущій мить, за певними ознаками, які раптом стали багатозначними і пророчими, хворий відкриває смертельну небезпеку своєї хвороби; в одну мить, зі смертю близької людини, нам відкривається, що смерть існує не тільки для інших, або що я сам - один з цих "інших". "Я раптом зрозумів, що і я смертна", - говорить Арсеньєв в чудовому романі І. А. Буніна, розповідаючи про смерть молодшої сестри Наді. - Та ви ж це знали, - напрошується відповідь. Ну і що ж? .. Цілком можна уявити собі щоденник мудреця, де зроблена така запис: сьогодні вранці, 21 листопада, об одинадцятій годині тридцять п'ять хвилин я нарешті дізнався, що людина повинна померти. Ми готові повторити ще і ще: свідомість протяжності часу є свідомість дискретне. Підготовлена ??несподіванка, звістка, про який і відали і не відали одночасно: вже знали, але дізналися вперше; і щось іманентне, і що приходить з досвідом! Виявлення знайденого може бути тільки раптовим. Переривчастість усвідомлення, колізія між обізнаністю людини і дурний новиною, словом, розрив - як же тут не впасти в розгубленість? І ось ми починаємо пізнавати зовсім "по-іншому" те, що вже знали: іншим способом - якісно, ??або пневматично, в іншому світлі, в іншому звучанні; в новому психологічному контексті банальна істина повинна придбати відтінок новизни, несподівану оригінальність: тепер нам зрозуміліше її значимість, ми здатні оцінити вагомість реальної події. Смерть близьких не відкриває нам практично нічого такого, що було б невідомо колись; ми вже знали все, що можна про це знати: що взагалі люди смертні, що дороге нам істота повинна померти - ну да! адже воно належить до числа людей! У цьому - буквальному - сенсі, ми не дізналися нічого нового в порівнянні з тим, що відомо більшості людей, однак тепер ми це знаємо по-іншому, в іншому плані, в іншому світлі; наше знання виразилося в іншому порядку: нам відкрилося його нове вимір. Люди, що не випробували горя, знають все те ж, що й ми, але вони не знають, як і до якої міри ... Що ж у підсумку дізнався людина в жалобі, заново залучений до древньої істини? Нічого нового, - і все ж він, мабуть, щось зрозумів - зрозумів щось невловиме, що не має назви ні на одній мові. Він не впізнав рівно нічого, проте хто стане заперечувати незамінну цінність його досвіду? Цей досвід - НЕ осяяння і не придбання нового знання; цей досвід відкриває нам, прямо на місці, невідомі глибини; не маючи ж його, ми були схильні всякого роду непорозумінь і розчарувань. Словом, людина, що зіткнувся з горем, відтепер приймає смерть всерйоз. І хоча те, що ми зараз дізналися, не є ні таємницею, вдягаються в слова, ні небаченим відкриттям, ні новою інформацією, ні взагалі будь-яким поняттям, поповнюють актив наших знань, - все ж видається можливим розглянути три аспекти нашого збагачення в результаті усвідомлення цієї таємниці. Тут помітні Реальність, Близькість і Особиста порушені. Усвідомити смерть всерйоз - значить насамперед перейти від абстрактного, понятійного знання до реального події. Втім, хіба ми не говоримо: "реально усвідомити"?

Бо тимчасовою формою реальності є безпосередня близькість, тоді як, навпаки, невизначеність віддаленого майбутнього у теоретиків або утопістів і Іссу-шенность минулого в істориків суть дві форми, що характеризують концептуальну ірреальність. Дійсне подія, що відбувається взаправду, - це подія, що відбувається зараз, і навпаки, подія може бути нереальним або тому, що воно вже відбулося, або тому, що воно ще не настало, що воно ще тільки належить, що воно відбудеться пізніше. Віддаленість минулого - перший спосіб абстрактного пізнання смерті: оскільки це знання, майже за визначенням, є ретроспективним і запізнілим, смерть іншої об'єктивно і з усією ясністю пізнається лише постфактум, тобто занадто пізно; а точніше, в цьому відношенні смерть пізнається "смертно", посмертним і слідом йдуть знанням, єдино здатним дати людині час, щоб трагедія перетворилася на проблему. Таким є некрологіческой знання: некрополі і кладовища зберігають для нас його архіви. Позитивізм, в цьому сенсі, розглядає все людство як складається в основному не з живих, а з померлих: історія - це галерея незліченних небіжчиків, і самі небіжчики, шановані позитивістської релігією, так само доступні, як колекція засушених комах або експозиція мумій; безмовних покійний являє собою чистий концепт. Віддаленість майбутнього - друга форма об'єктивного дистанціювання; але, на відміну від минулого, яке відступає само собою, в даному випадку даний тримає на відстані або відштовхує від себе майбутнє; прогностична і ретроспективна об'єктивації, таким чином, взаємно продовжують одна іншу по обидві сторони від точки нуля, званої Тепер, - у двох протилежних напрямках щодо потоку становлення; відстрочка (вниз за течією) грає ту ж роль, що і літопис пам'яті (вгору за течією). Але якщо ретроспективна об'єктивність дійсна тільки для "я" перед лицем смерті інших і по відношенню до цих інших, то футуристична, або відстрочувати об'єктивність має сенс лише з точки зору власної смерті. Бо смерть кожного, щодо власного "я", завжди в майбутньому; більше того! - Вона являє собою, за визначенням, останнє майбутнє в життя: не проміжний етап на життєвому шляху, але саме віддалене з усіх майбутніх, не короткочасний перепочинок, що не зупинку в ряду інших зупинок, але остаточний кінець і завершення ланцюга послідовних моментів, що утворює наше становлення . Усяке інше майбутнє, будь-яке мале, відносне майбутнє з плином часу природно стає справжнім чинності постійно діючого механізму "обудуществленія". Тимчасове позначення наступного дня: "Завтра" - це наріччя, що має значення тільки протягом двадцяти чотирьох годин: наступний день - Завтра тільки з точки зору сьогодні, і назавтра воно перетвориться на Сьогодні, а післязавтра воно називатиметься Вчора. Але крайнє майбутнє смерті - це післязавтра, яке ніколи не перетвориться на Сьогодні, майбутнє, яке ніколи не стане справжнім, але завжди буде майбутнім і ніколи не припинить наступати і наближатися, - адже все наше життя є, так би мовити, переддень і прелюдія по відношенню до нього! Все можливе повинно відбутися, каже Шеллінг; а ми, в свою чергу, говоримо: будь-яке майбутнє настане, воно - майбутнє тільки тому, що одного разу дійсно стане справжнім; що б не відбувалося, майбутнє (згідно його найменуванням) буде, тобто в кінці решт стане, бо це всього лише відстрочене буття; або, що те ж саме: не-буття майбутнього - це просто ще-ні ..., а точніше: обіцянка, регулярно і незмінно стримуване; бо ненаситне "обудуществленіе" не припиняється ніколи. "Про час, затримай свій біг!" - Благає поет; але воно прикидається глухим і не призупиняє бігу - навпаки, продовжує його невблаганно, будучи байдужим до наших заклинанням. Більш того, біг годин тривав би навіть у тому випадку, якби всі годинники світу відразу зупинилися, показуючи час, відповідне часовим поясам, навіть якщо б не стало нас - вважають годинник і які називають дати; і навіть якщо б ми перестали старіти, роки продовжували б змінювати один одного. Навіть якби звалився світ, захоплюючи у вселенську катастрофу Сонце і Місяць, які задають ритм астрономічної періодизації, відміряють часи року, відзначають чергування днів і ночей. Навіть якщо на Землі не залишиться жодної людини і не буде кому сказати в жовтні: от і жовтень, час, стало бути, ще тече! Кінець світу не є кінець часу. Проте ж, з точки зору зацікавленого суб'єкта, власна смерть - це майбутнє, яке ніколи не настає; або, краще сказати, майбутнє смерті гряде, ніколи не стаючи справжнім, принаймні, для мене - того, хто говорить і думає в даний момент . Оскільки майбутнє власної смерті не Обертаємість в даний, воно легко приймає абстрактний характер; оскільки дата не визначена і смерть аж ніяк не необхідна в той чи інший момент, ми охоче відкладаємо її до грецьких календ. Людина реально усвідомлює свою смерть, і усвідомлює її з тугою, коли розуміє, що останнє майбутнє, як і будь-яке мале майбутнє життєвого інтервалу, також має врешті-решт настати; коли він відкриває, що кінець кінців, як і малі, проміжні кінці внутрішньо- життєвих відрізків, цілком може стати одного разу моїм справжнім. Те, що не може бути моїм справжнім, ось-ось здійсниться, неможливе ось-ось відбудеться; годину абсурду проб'є через мить. Скоро! Як б'ється серце через це прислівники безпосередній близькості в застосуванні до кінцевого майбутнього життя! Людина губиться, раптово зіткнувшись обличчям до обличчя з майбутнім, яке зовсім не мало б емпірично настати ... Думка про те, що кінець світу - предмет есхатологічних книжкових спекуляцій - призначений на найближчу неділю чи що сьогодні ввечері настане Великий Вечір, може звести з розуму. Наша розгубленість пов'язана з раптовою трансформацією смерті в безпосередню даність: бо як блиск сонця вимагає, щоб ми використовували димчасті стекла, пом'якшувальні нестерпне для очей сяйво, точно так само морок смерті перетворюється на предмет спекуляції лише за допомогою екрану дискурсивного опосередкування; або, якщо переважні інші порівняння, відстрочка опосередкування, подібно сором'язливим перифразам мови, пом'якшує для нас занадто різке зіткнення зі смертю; за браком мужності, необхідного для зустрічі наодинці і лицем до лиця, ми будемо осмислювати наше власне небуття за допомогою об'єкта-посередника, нейтральної зони компромісних рішень і буферних понять. Саме тому проповідники, прагнучи відновити мораторій, який звільняє нас, розтиснути кільце небезпеки, настійно рекомендують "готуватися" до смерті: Бережіться раптовості! Будьте завбачливі! Прийміть запобіжні заходи! Зберігайте дистанцію! Не чекайте, поки вам приставлять ніж до горла! Наражаючись на небезпеку задихнутися, ми хочемо отримати вільний час для провітрювання своєї свободи. Йо марно обережна людина "готується" (точно не знаючи, втім, до чого саме слід "готуватися"); коли приходить смерть, вона завжди приходить вперше і незмінно застає людину зненацька, змушуючи його наспіх, де згорнути свою кончину, померти на швидку руку, і, благаючи пана ката про дарування найменшої, хвилинної відстрочки, він щасливий отримати мізерну перепочинок, якщо така милість - вірніше, милостиня - йому буде надана. "Як ви поспішаєте, про жорстока богиня!" Підготовлений сюрприз, сказали ми, і давня новизна ... Найочікуваніша подія виявляється, парадоксально, самим несподіваним; і навіть вік нічого не змінює: адже строків, так само як і молодих, наздоганяє терміновість; захопленим зненацька, їм доводиться вмирати як попало, ніби у них не було достатньо часу для очікування кінця. "Старезного діда випрошують хоч трохи років", - говорить стоїк. І справді, в будь-якому віці наближення кінця не помічають! Як би не був старий чоловік, він завжди вмирає занадто рано: бо в цьому сенсі кінець може бути тільки передчасним. Зіткнення зі смертю, неминуче неждана, застає людину в стані непідготовленості: експромт смерті в буквальному сенсі безотлагателен, - бо обставини останньої хвилини руйнують всяку "темпорізацію", або можливість відстрочки. Отже, терміновість, нав'язана нам неминучої близькістю, приводить в сум'яття. Віддалений термін загрозливо наблизився, химерне майбутнє призначено на завтрашній ранок, - є від чого втратити голову. Коли події смерті (яке взагалі має статися, але яке ще не визначено) надолужити відбутися в певний день, людину охоплює відчай: так буває з засудженими на страту - вони мучаться цієї жахливої, нелюдської визначеністю. Всі люди смертні, Петро - людина; однак звідси не випливає, що Петро повинен померти в найближчу середу, а слід тільки те, що Петро помре в той чи інший день ... Але нехай краще в "інший"! З цих посилок не виводиться дата смерті; цими посилками не визначається такий точний і випадковий результат, як календарне число смерті! Таким чином, всерйоз приймається лише подія даної хвилини, коли вирішується справа, і мова йде вже не просто про негативну можливості або латентною схильності, але про подію, яка станеться в ході засідання, або просто зараз. Починаючи з того моменту, коли місце смертного займає йде на смерть і тим більше вмираючий, коли кандидат на смерть, схильний смерті взагалі, почув заклик неминуче-близької смерті, коли "смертний", покликаний до можливої ??смерті, стає "вмираючим", виявляється під влади і під судом смерті, коли доля вже занесла його в обмежений список найближчих обранців, - починаючи з цього моменту людина реально усвідомлює, що смерть - вже не абстрактна можливість, але пришестя події. "Ваш черга прийде", - пише Жорж Фрідман.

"Реально усвідомити" смерть - значить не тільки пережити її загрозу як дійсну і близьку, це означає фактично відчути себе особисто порушених цією загрозою; якщо загроза, хоча і безпосередня, стосується інших людей, смертних взагалі, якоїсь людини, - немає того головного , що робить її реальної; а з іншого боку, це головне відсутній і тоді, коли загроза стосується зацікавленої особи, але лише в довгостроковій перспективі: і той і інший випадок зводяться до одного. В обох випадках загроза виявляється примарною і смертельна небезпека - настільки ж платонічної, як та, про яку розповідається в пригодницьких повістях і детективних романах. Коли людина реально усвідомлює, що "його черга" прийшов, він відчуває себе одночасно і покликаним до неминуче-близької смерті і особисто порушеним, при тому, що особиста торкнутися і неминуча близькість самі по собі суть дві форми реальності. Смерть - вже не просто тема для твору по латині або абстрактний предмет філософських міркувань: вона стала моєю особистою справою. Смерть стає чимось серйозним, коли ми усвідомлюємо наступний факт: смерть - не просто нещасний випадок, який трапляється з іншими або приключиться зі мною через п'ятдесят років, тобто з моїм "я" як "іншим"; смерть - не віддалена можливість в просторі і в часі: одного разу ми відкриваємо, що таємнича проблема, яку ми думали "охопити", залучає нас у свою орбіту; одного разу, вслухаючись у похоронний дзвін, ми розуміємо, що дзвін задзвонить по нас так само, як тепер він дзвонить по сусідові . Всі ховалися, кожен відсилав м'яч іншому, кожен кивав на сусіда: "Надайте честь, сусіде, почніть ви, проходите вперед, сусіде". Ці люб'язності і виверти вже неможливі. Повторимо ще раз: людина, реально усвідомив свою власну смерть - мою для мене, твою для тебе, вашу, відповідно, для кожного з вас, - в корені відрізняється від того, хто, розмірковуючи, застосовує універсальний закон до свого приватного нагоди. У умовиводах a priori і, тим більше, від "всіх" до "кожного" дедукція ніколи не зустрічалася з особистістю у плоті: оскільки слідство аналітично і, так би мовити, автоматично виводиться із загального закону, власна смерть необхідна з тим більшою підставою. Так, стоїки, щоб схилити до смирення впертого і нерозумного хворого, за допомогою "Оскільки ..." представляють йому власну його смерть як природний і неминучий наслідок закону; або, втішаючи скорботну вдову, зводять її горе до загального жеребом і, таким чином, представляють смерть близької людини як банальність: розраду увазі, ніби можна безболісно перейти від безособової смертності до власної смерті. Насправді утішник одночасно і прав, і неправий: він правий, тому що його силогізм бездоганний, і неправий, тому що цей силогізм ніяк не рятує нас від запаморочливого стрибка, який ми повинні здійснити, від болісної болю, яку необхідно перенести, "застосовуючи" закон до самого себе. Бо саме застосування як таке і є справжня переміна і справжній перехід до зовсім-іншому-порядку "етосто". Щоб із загальної смертності вивести смерть Кая, Тартемпіона, пана ім'ярек або пана Будь-якого, щоб з одного "казусу" вивести інший, в межах того ж роду, особливої ??сміливості не потрібно. Але я не "казус" і не приклад в ряду інших прикладів, і мені нелегко замінити ясну, але непереконливу очевидність безособової смертності на абсурдну, але пережиту очевидність, що характеризує власну смерть. Те, що вірно щодо всіх людей, видається вірним і стосовно одного з них. Але коли цей "один з них" - я сам, необхідно зробити раптовий перехід, подолати прірву. "Реальне усвідомлення" - це не міркування, а моментальне й інтуїтивне осягнення. Між анонімним "люди", тобто Все і Ніхто, з одного боку, і мною самим - з іншого, воістину метафізична різниця, за умови, що під "я сам" мається на увазі зовсім не граматичне поняття першої особи однини, а просто-напросто "я": не особисте займенник, а я - той, хто говорить "я" ось тут, в цей самий момент; я, що говорить це, не є смертним, як усі смертні, і "одним з" людей поряд з іншими; я не який-небудь Кай, а особистість, що володіє незрозумілою привілеєм. Але хіба цей привілей не так же несправедлива і упереджена, як всі привілеї? Чи не починається філософія, в розумінні Спінози і Леона Брюнсвіка, з подолання езопової упередженості, з викриття забобонів, підтримуваних егоцентризмом? Подібно до того як синоптична філософія історії відводить другорядне місце анекдотам і обставинам сучасності, неупереджений розум коригує деформуючу оптику власної насолоди, власного страждання і власної смерті; він звільняє нас від гіпнозу "я" і наділяє мегалопсіхіческімі здібностями. Неможливо допустити, що перша особа має свої власні істини, як і те, що істина взагалі залежить від особи. Філософія, яка є розум, справедливість і мудрість, ставить на їх справжнє - незначне - місце, зводить до істинного масштабу події мого особистого життя: моє приватне насолоду, моє особисте страждання, моє щастя, мою власну смерть і взагалі всі події, що позначаються присвійним займенником першої особи; бо для неупередженого розуму якраз це формулювання в першій особі видається деталлю, не вартою уваги. Точка зору ego, як в "знанні першого роду", породжує крайнощі себелюбства, гніву і страху і, таким чином, є випадковістю, яку слід подолати, і несправедливістю, яку належить виправити: для мудреця насолоду гедоністів - не більше ніж смішне лоскотання епідермісу; в результаті об'єктивації Епіктет, мій біль перестає бути центром миру і зводиться до того, що вона є насправді, - до незначної трансформації нікчемного тіла, ледь помітного серед безлічі тіл, що населяють Всесвіт. Ми отримуємо здатність відрізняти те, що важливо тільки для нас, від того, що важливо саме по собі; і навіть по відношенню до нас, уточнює Епіктет, приголосний в цьому з Епікура, смерть - ніщо. Правда, що вуглик в моєму оку змінює для мене світовий порядок, тільки для мене одного затьмарює всі фарби, отруює всі події мого дня; але для третіх осіб або для свідомості-свідка цей вуглик - просто ще одна смітинка в оці якоїсь людини. Так само і моя смерть для мене є кінець усього, повне і остаточне завершення мого особистого існування і кінець усього Всесвіту, кінець світу й кінець історії; для мене закінчення мого життєвого часу - кінець часів, метафізична трагедія по перевазі, незбагненна трагедія мого знищення; але смерть іншого для мене відноситься до цілком ординарним обставинам; а з іншого боку для самої Всесвіту моя смерть - не така вже велика катастрофа; це непомітне подія, невідчутне зникнення анітрохи не порушують загального порядку, не зупиняють нормального ходу речей; звільнене місце в світовому цілому зараз

3. Смерть у третьому, в другому, в першій особі

 Але тоді ми, мабуть, сильно недооцінюємо факт внутріположності собі - факт таємничий і невблаганний, і хоча можна обійти його мовчанням, він, як таємні докори, повстає проти хитрощів оптимізму і викриває удавано-чисту совість антітрагіческой мудрості. Усеохватний розум, що застосовує закони перспективи, зрозуміло, здатний компенсувати кінцівку монади - бо монада є чиста внеположность і третя особа середнього роду в світі взаимозаменимости третіх осіб. Але буття для себе, що характеризує Я, належить порядку незамінного і незрівнянного; коли це едінождисущее буття опиняється під загрозою, вдаване спокій вже не обдурить. Обмежений факт внутріположності собі є факт таємничо об'єктивний. Таким чином, моя власна смерть - це не смерть "когось": вона перевертає світ, вона неповторна, єдина у своєму роді і не схожа на чию б то не було. Чи можна заперечувати, в такому випадку, що егоцентрична формулювання від першої особи є, за іронією, пункт істотний? Проблема смерті вносить свій внесок в реабілітацію філософії "упередженості".

Розмежуємо більш чітко три особи, тобто три точки зору. Третє і друга особа (Він і Ти) - мої точки зору на іншого або ж точки зору іншого на мене (що розглядається іншим в якості третьої або другої особи), причому обидва партнера залишаються двома суб'єктами, помітними як монади і як особистості. Перша особа - точка зору "я" на мене самого, "ти" на тебе самого і взагалі "поворотна" точка зору кожного на себе самого; та ледве чи це "точка зору", оскільки вона відмовляється від перспективи і оптичної дистанції і насправді являє собою переживання досвіду власної смерті, де об'єкт усвідомлення і суб'єкт "вмирання" збігаються.

Смерть в третій особі є смерть-взагалі, абстрактна і безособова, або ж власна смерть, розглянута позаособистісна і концептуально - наприклад, так, як лікар розглядає власну хворобу, або вивчає свій випадок, або ставить собі діагноз: адже і лікар може захворіти, але , будучи хворим, залишитися лікарем і "охопити" те, чим він охоплений, і зберегти ясне сверхсознание власної трагедії; для лікаря-хворого, в тому випадку, коли хворий поступається місце лікареві, трагедія являє собою феномен. Надсвідомість судить про смерть так, як ніби воно нею не порушено, а, навпаки, знаходиться поза її, як ніби це справа зовсім його не стосується; смерть в третій особі проблематична, але не містеріологічна; це об'єкт, як будь-який інший, об'єкт, описуваний або аналізований з точки зору медичної, біологічної, соціальної, демографічної та представляє вищу ступінь позбавленої трагізму об'єктивності. При цьому Я стає безособовим і безликим суб'єктом індиферентної смерті, суб'єктом, якому, за невдачі, випав жереб померти.

Але трапляється і так, що медик-хворий, залишаючись у своїй біді почасти лікарем, все ж таки більшою мірою є хворим; і тоді він - всього лише жалюгідна істота, втягнуте в спільну долю і спільну таємницю разом з іншими. Якщо третя особа - це принцип спокою, то, безсумнівно, ПЕРШЕ ОСОБА - джерело тривоги. Я загнаний в кут. Смерть в першій особі - таємниця, яка зачіпає мене глибоко і цілком, то є у всьому моєму ніщо (якщо вірно, що ніщо - повна відсутність всецілості): я наближаюся до неї впритул і не можу зберігати дистанцію по відношенню до проблеми. "Вирішується моя справа!" Мова йде саме про мене - про мене, до кого особисто, по імені, звертається смерть, на кого вона вказує пальцем, кого тягне за рукав, не залишаючи часу кивнути на сусіда; відтепер і в хитрощах, і в відстрочках мені відмовлено; перенесення на "потім", так само як алібі та покладання справи на іншого, - що дозволило б перепочити тому, хто торкнуться, - уже неможливі; я вже не можу послатися на безлике третю особу. Ніщо для мене? Якраз навпаки! Це ніщо - для нас все; інакше кажучи, йдеться про наше все-або-ніщо ... "Моя справа" Лукреція - визнання, неявним чином спростує "ніщо" Епікура. У цьому "моїй справі" ми знаходимо одночасно реальність, перша особа і неминучу близькість. Все ж майбутнє, яке приймається всерйоз тим, хто його реально усвідомлює, - аж ніяк не справа і вже ніяк не борг; і саме неможливість перетворити це майбутнє в належне, тривогу - в турботу, близькість - в терміновість особливо підсилює нашу паніку; щонайбільше, нам слід прийняти якусь лінію поведінки, якщо тільки наш обов'язок полягає в тому, щоб померти гідно. "Моя справа" не означає: на мене щось покладено; швидше інше: вирішується моя доля, давайте ж молитися в цю хвилину! Чим є моя смерть для мене, тим же твоя смерть є для тебе і взагалі смерть будь-якої третьої особи - для кожного з них, бо кожна особа, зі свого боку, каже "Я", як і я сам, кожне, як і я сам , - внутріположно себе. Хіба друге і третє особи, Ти і Він для мене, - чи не Я для себе? Чи не є кожна особа рефлексивно перший для себе, тобто зі свого боку і зі своєю власною точки зору? Інший - той, хто є Я по відношенню до самого себе, хоча він не я, - цей інший попросту "як" я, подібний до мене. Так, обхідним, непрямим шляхом власна смерть знову знаходить універсальність: кожен при собі і відносно себе, як ніби він єдиний, і, отже, дистрибутивно все; внаслідок цього, всі без винятку! Але тільки "внаслідок цього" ... Почуття, що я єсмь центр перспективи, навколо якого обертаються по своїх орбітах особи номер Два і номер Три і щодо якого визначаються Ти і Він, а з іншого боку, - симпатія до сфери іншого, де стільки ж центрів, скільки осіб, егоцентризм і " аллоцентрізм ", взаємно суперечливі; їх суперечкою породжений парадокс" Ми ". Бо суперечлива ідея першої особи множини - це свого роду монстр, якщо вірно, що Я, за визначенням, завжди в однині, а множина неминуче відноситься до іншого. Братство, означається формулою "Ми", не виводиться за аналогією або індуктивним шляхом, але переживається у внутрішньому досвіді чинності симпатії, інтуїтивно; це як би вплив на відстані, своєрідне магічне, миттєве спілкування, поза всякою субстанциональной спільності: перед обличчям смерті іншого тимчасово пощаженного безпосередньо прозріває і реально усвідомлює своє братство за жеребом з тим, хто сьогодні призначений жертвою. Особиста справа кожного, справа Я помножено на Ми - смерть оголює суперечливу систему Абсолюту-во-множині-числі: з одного боку, незліченні трагедії, настільки ж гіперболічність самі по собі, наскільки незалежні між собою, доводять до межі спорадізм множинного Абсолюту, з іншого - цей розрив не суперечить подібністю долі, об'єднуючого всіх людей. Це множина абсолютів, одночасно розрізнених і об'єднаних, відповідає скоріше екуменічному фактом, ніж сінноміческому закону. Інакше кажучи, ця розірвана універсальність зводиться ні до фізичної солідарності, ні до абстрактної спільності, ні до космологическому спорідненості; вона не виражає ні приналежності індивідів до загального роду, ні їх причетності єдиної сутності, ні вродженого подібності; бо тоді особистості були б монадами, тобто безособовими третіми особами. Симпатія, яку вони відчувають один до одного, пояснюється, таким чином, не братством або особливої ??кровної зв'язком, як у Марка Аврелія, і навіть не дальнім спорідненістю. Щось протилежне небудь гармонії між монадами - соліпсизм паралельних самотностей, коли кожен замкнутий у собі, у монолозі з собою, ніби в обложеному місті, - складає, парадоксально, розірване єдність цього великого Я, цієї тисячоголову гідри, званої Ми. Трагедія Я пробуджує відлуння в Ми, але Ми нескінченно відсилає до самотнього досвіду Я. Вселенське подія смерті - вселенське саме тому, що воно відбувається всюди і з усіма, - таємниче зберігає для кожного інтимно-особистий характер, вносячи розрив і торкаючись тільки зацікавленого; ця вселенська доля нез'ясовно залишається особистою бідою. "Ви всі, незліченна безліч померлих до мене, допоможіть, - стогне вмираючий король у Ежена Іонеско. - Відкрийте, як вдалося вам померти ... Навчіть мене. Нехай ваш приклад буде мені це розрадою, дайте спертися на вас, як на милиці, як на руку брата. Допоможіть переступити поріг, який переступили ви! Поверніться на мить сюди, по цей бік, мені на допомогу ... Як це з вами сталося? " На жаль! Той, кому належить померти, умирає поодинці, один зустрічає особисту смерть, прийняти яку доводиться кожному за себе; поодинці чинить самотній крок, який ніхто не може зробити за іншого, але кожен зробить сам і по-своєму, коли прийде його час. І на тому березі ніхто нас не чекає. Ніхто не з'явиться вітати нас у врат ночі. Паскаль, як відомо, також говорить, що ми помремо в самоті. Втім, що таке допомога релігії, якщо не свого роду безсила і чисто символічна спроба заповнити самотність найбільш відчайдушно-самотнього кроку усього життя, проводити йде в останню путь? Не слід залишати вмираючого на самоті ... Ймовірно, ідея "допомоги" як такої відповідає турботі про те, щоб одинокий був оточений людьми. На жаль! Якраз останнім мгновенье виключає супутників. Можна "допомогти" одинокому вмираючому, іншими словами, не залишати людину в смертний час аж до передостаннього миті, але неможливо позбавити його від самостійного, особистого предстояния останні миті. Раціоналізму, як і релігії, властива фобія самотності смерті. Втеча від трагедії в "Федон" виражається в тому, що Сократу не дозволяють ні на хвилину залишитися одному в очікуванні болісного самотності смерті, йому не дозволяють ні на хвилину замовкнути в очікуванні великого і остаточного мовчання смерті: останні миті Сократа, таким чином, перетворяться на тривалий діалог, що заповнює порожнечі тиші розумними міркуваннями, оживляють самотню пустелю агонії; шум розмов і множина взаємності зроблять, бути може, непомітним той запаморочливий стрибок, який завжди, як втеча людини до Бога, за Греблю, є втеча єдиного до єдиного. Ми дізнаємося в цьому тактику, близьку будь філософії третьої особи. Цілком чи приборкана цієї філософської товариськістю запалена, навіяна пристрастями гіпертрофія власної трагедії? Переможена чи остаточно лихоманка? У дружньому оточенні Сократ продовжує бесіду до останньої миті виключно, до кроку, зробленого на самоті, до фінального порога невідомості, який необхідно зважитися переступити поодинці, захопивши з собою тільки надію.

Між анонімністю третьої особи і трагічної суб'єктивністю першого знаходиться проміжний і в деякому роді привілейований випадок ДРУГОГО ОСОБИ; між смертю іншого, далекої і байдужою, і смертю власної, прямо тотожною нашому буттю, є близькість смерті близького. Справді, Ти - перший Інший, безпосередньо іншої інший, а не Я, в точці дотику з Я, найближча межа іншості. Так, смерть дорогої істоти для нас майже як наша, вона майже настільки ж болісна; смерть батька чи матері - майже наша і, у відомому сенсі, це дійсно власна смерть: тут невтішний оплакує незамінного. Взаимозаменимости третіх осіб протистоїть однократность власного буття, відкликає борошном жалю про втрачену життя (бо живуть лише одного разу), але ще і безцінна етосто другої особи; скорботна мати народить небудь інших дітей, можливо, вони будуть гарніше й талановитіші померлого; але хто поверне їй цю втрату? Адже саме цієї дитини вона любила ... На жаль! У тутешньому світі немає сили, здатної воскресити цей дорогоцінний, незрівняний "хапакс", в буквальному сенсі унікальний у всій світовій історії. Немає нічого більш схожого з відчаєм вмираючого, ніж горе страждає матері. Що стосується смерті наших батьків, вона руйнує останній бар'єр між смертю в третій особі і смертю власної; це падіння останнього заслону, що відокремлює поняття смерті від нашої особистої смерті; біологічно-видова зацікавленість у нас явно втрачена, ми позбулися опіки, захищала нас від безодні, і залишилися зі смертю наодинці. Настала моя черга, тепер моя реальна смерть стане приводом до осмислення смерті для наступного покоління. Отже, смерть батька і матері для кожного означає перехід від опосередкованого до безпосереднього. Самість, яку я люблю, для мене як я сам; але, виходячи з цього, вона не є я сам в онтологічному сенсі дієслова "бути"; моя дитина - частина мого власного життя; але це мовний зворот, та ідентифікація Я і Ти ніколи , не втрачає метафоричного характеру; це істота, таке близьке, - монадологіческі інше, ніж я сам; я живу лише для нього, але моє серце б'ється для мене, як його серце б'ється для нього, і кожен живе, відповідно, з самим собою в недоступному самоті. І навіть любов не призводить до злиття двох монад-чеських ядер в одне, до екстатичному збігом двох самостей; двоє раніше становлять число два, згідно з принципом ідентичності; а сутність любові попросту укладена в магічній комунікації, яка встановлюється крізь порожнечу між двома Абсолют цього дуету, двома монадами цієї діади. Жорстоко уболіваючи і оплакуючи пішов, улюблене істота, ми переживаємо смерть близької як нашу власну, а й навпаки: це зіткнення, але не збіг, ця близькість, але не ідентичність дозволяють нам осмислити смерть іншого як чужу смерть. Дистанція, що розділяє Я і Ти, являє собою мінімальну відстань, без якого суб'єкт поглинув би об'єкт, - відстань, яку дає нам можливість проектувати об'єкт пізнання; але, оскільки дистанція мінімальна, яке симпатизує пізнання Ти найближче просто до злиття воєдино. Цей гнозис, проміжний між володінням і буттям, між охолодженим, ясним знанням, яким ми пізнаємо третя особа, і пристрасним осліпленням зневіреного людини, що знаходиться всередині власної трагедії, - передбачає він акробатичного рівноваги інтуїції? Не характеризується Чи він миттєвістю? "Що я єсмь, я не знаю, - говорить Ангелус Сілезіус, - а що я знаю, то чи не я". Чи означає це, що завдяки другому особі знімається вибір між знати, але не бути, і бути, але не знати? Дві несравнимости в такому разі могли б збігтися. Нам належить перевірити, чи дійсно можливо знати і одночасно бути, або, точніше, переставати бути ...

Отже, існує особливий досвід, коли універсальний закон смертності переживається як приватна горе і особиста трагедія, і навпаки: приватне, приховуване як ганьбу прокляття власної смерті для людини, реально усвідомлює її дійсність і неминучу близькість, не перестає бути необхідністю загального порядку. Що це означає, якщо не те, що смерть представляє свого роду суб'єктивну об'єктивність? З точки зору першої особи, це подія надзвичайне і якийсь абсолют; з точки зору третьої особи, це явище відносне. До такого з'єднанню поняття і власного досвіду цілком можна застосувати парадокс "індивідуального закону", якщо скористатися виразом Георга Зіммеля. Проблема смерті ніколи не може бути повністю вільна від трагізму; трагедія смерті ніколи не може бути повністю позбавлена ??проблематичності. Проблематична таємниця смерті не є такою ж проблемою, як інші. Що стосується смерті в третій особі, можна скільки завгодно просторікувати про кончину X або У, можна досхочу міркувати про смерть того, хто нам байдужий: до, в момент і після цієї смерті у нас вистачає часу для роздумів; предварявшая ми це подія, або ми живемо після нього, або, якщо завгодно, опиняємося його свідками, - ми охоплюємо його як непорушний об'єкт; але вся справа в тому, що банальне третя особа є насправді особа настільки ж позачасове, наскільки безособове, настільки ж "ухроніческое", наскільки анонімне: по відношенню до нього сьогодення, майбутнє і минуле суть три форми все тієї ж вневременности, а тому даремно бути сучасником і навіть очевидцем події. Наше знання в будь-який момент сучасно вічної смерті Сократа, воно в будь-який момент синхронно цієї ясною, нормативної смерті, переміститься з драматичного світу подій на небо ідей; сам урочистий момент, коли Сократ осушує чашу з отрутою, в "Федон" майже вислизає від уваги, незважаючи на присутність учнів, в картині Давида відображений як нормативний символ, як жест, що належить вічності. Справжність події, вихопленого з життя, принесена в жертву пріоритетами знання; мить - дистанції. Посмертне, неминуче запізніле знання (але що значить тепер "прийти занадто пізно"?) Дає перевагу вже не очевидності справжнього, а безкінечного розширенню минулого. Перша особа, навпаки, воліє майбутнє: адже я завжди єсмь - причому за визначенням - до моєї власної смерті; момент її, а тим більше після - незмінно для мене закриті. Протягом всього нашого життя смерть залишається в майбутньому - так само як народження все життя, від початку до кінця, завжди відноситься до минулого, цілком завершеному.

Три форми Часу визначають в основних рисах загальний план нашого дослідження. Смерть в майбутньому часі - область переважно першої особи; але філософія Ти може тут послужити опорою для філософії Я; оскільки акт свідомості в будь-який момент і за самим визначенням має місце до смерті, зондувальні спроби інтроспекції в продовження цього періоду можуть відновлюватися без обмежень. - Якщо свідомість передування може бути моїм власним, то свідомість одночасності може бути тільки твоїм ... або ж моїм - для тебе; якщо перша особа компетентно до події, то друге (ти для мене, але також і я для тебе) компетентно під тягар події; коли на крайньому межі неминучої близькості мораторій зведений до нуля, коли Тебе підхоплює смерч власної смерті , необхідно, щоб свідком події стало саме близьке істота; і цим свідком буду я - той, хто говорить "ти" вмираючому. Те, що приходить після смерті, тим більше недоступно для власного Я, знищеного смертю: подальше, або посмертне свідомість є неминуче друге або третю особу; через брак безпосереднього сполучення, смерть одного потребує свідомості іншої, і воно міркує про цю смерть, як міркують про минуле. "Пані вмирає ... Пані померла ..." Смерть по цей бік смерті, смерть в самий її момент, смерть по той бік - такі три етапи нашого дослідження.

Зміст

 Далі  наверх

наверх

psm.in.ua

     © psm.in.ua - підручники, статті та монографії
енциклопедія  флотський  пломбір  зелені  запіканка