женские трусы больших размеров
Medical site

На головну

АвторКлюс Е.
НазваНіцше в Росії
Рік видання 1999

Передмова до російського видання

Справжня робота є першою російською мовою монографією, присвяченої історії сприйняття філософії Фрідріха Ніцше в російській культурі рубежу ХIX-XX століть. Дана тема мала свою особливу історію в пізній радянський період, коли радянські дослідники намагалися працювати над нею, але були змушені поступитися пальмою першості іноземним літературознавцям, оскільки цензурні обмеження досі тяжіли над такими письменниками і мислителями, як Ніцше, Арцибашев або Мережковський. Добре відомо, що протягом 70 років радянської влади Ніцше вважався ідеологічним ворогом, хоча, як показують недавні дослідження (BGRosenthal, ed.Nietzsche and Soviet Culture, 1994, H.Gunther, Der sozialistishe Ubermensch, 1993) Ніцшевськая філософія зробила приховане, ретельно витісняється вплив на сталінську культуру.

Російські читачі почали дізнаватися про Ніцше на початку 1890-х рр.., Незважаючи на всі перешкоди царської цензури і неприязнь старшого покоління інтелігентів. Приблизно в той же час інтерес до Ніцше проник і до Англії. Російське тлумачення Ніцше багато ріднить із західним. Наприклад, в Англії, як і в Росії серед деяких лівих письменників виникло прагнення поєднувати радикальний міф про всемогутнього пролетарському Прометея з міфом про ніцшеанському надлюдину. Є подібність і між російською і німецькою масовою літературою. Популярні російські письменники початку століття поділяли зі своїми німецькими сучасниками культ надлюдини, особливо явний у зображенні молодих героїв, які прагнуть до самовизначення і самоздійснення (пор., наприклад, Г. Гессе, "Деміан" (1919)).

Русское сприйняття відрізнялося швидкістю і глибиною проникнення в істотні теми ницшевской філософії. У той час, як для багатьох у Франції та Німеччині Ніцше поставав прихильником німецького націоналізму й імперіалізму (в 1914 р. німецькі солдати крокували на війну зі своєю "Біблією" - "Так говорив Заратустра" - у рюкзаку), провідні російські читачі - як противники , так і прихильники - сприймали Ніцше як філософа і психолога моралі. Слід зауважити, що незадовго до своєї загибелі сам Ніцше відкрив для себе Достоєвського (повість "Господиня", частина "Записок з підпілля", "Записки з мертвого дому") і відразу впізнав у ньому великого попередника і вчителя.

Свідомо чи несвідомо, але російські читачі вписували Ніцше в багату російську літературно-філософську традицію морального бунту. У російській культурі ідеї Ніцше послужили каталізатором переосмислення і переоцінки цієї традиції. Осмислюючи цю філософію, російські читачі Ніцше випередили своїх сучасників в інших країнах відносно критики традиційних моральних цінностей і в пошуку альтернативних систем. Створені ними образи в свій черга вплинули на європейську рецепцію Ніцше. Так, молодий експресіоніст Георг Гейм вважав Мережковського ("Леонардо да Вінчі") одним зі своїх улюблених письменників. У Франції та Німеччині книги Шестова про Ніцше, Достоєвського і Толстого були неодноразово перекладені і випередили філософський екзистенціалізм в цих країнах.

З початком перебудови Ніцше знову сплив на поверхню культурного життя Росії. Його твори були перевидані і заново перекладені. З'явився ряд цінних робіт російських дослідників - наприклад, "Фрідріх Ніцше і російська релігійна філософія" (1996) І.Т.Войтской, "Достоєвський - Ніцше: проблеми людини" (1994) В.В.Дудкіна, "Толстой і Ніцше: проблеми культури "(1992) Л.З.Неміровской. Перекладаються і основні західні роботи, присвячені Ніцше - К. Ясперса, Ж.Делеза та ін Очевидно, після 70-річного мовчання Ніцше знову викликає інтерес російської читаючої публіки.

Яусс, який розглядає текст як свого роду підмостки для соціально-культурного діалогу, дає найбільш адекватний цілям даного дослідження підхід. Він передбачає існування безлічі потенційних читачів і трактувань тексту, але допускає наявність феномена, який можна назвати "текстом", що надає якесь вплив на читача. Він вказує специфічні методи, за допомогою яких автор спрямовує і орієнтує читача в тексті (9). Яусс стверджує, що в тексті формується "горизонт очікувань", набір оцінок і переживань, якими, на думку автора тексту, розташовує читач, і які призначені для реального читача, що має власний соціально і психологічно обумовлений "горизонт очікувань". Завоювавши увагу і напружений інтерес читача, оповідач, вміло маніпулюючи, намагається потрясти читача, щоб вплинути на його очікування. Читач же інтерпретує ці авторські знаки згідно власної "системі еталонів", власного досвіду, віруванням і цінностям. Погляд Яусса на текст, безсумнівно, корисніше інших стосовно сприйняттю Ніцше в Росії. Підхід Блума не в змозі врахувати активну роль тексту в історичному дискурсі, що протікає в рамках різних культурних традицій. З іншого боку, видається, що в трактуванні Жирмунського принижується літературно-культурна цінність всякого тлумачення, за винятком найбільш кваліфікованого. Хоча в ідеалі тлумачення і може звестися до якоїсь виняткової, всеосяжної трактуванні, "вірної" по відношенню до естетичних, моральних і філософським установкам тексту, однак такий підхід не сприяє поясненню змін в культурі. Історично можливі численні трактування - вони і є, в кінцевому рахунку, джерелом нових творчих спонукань. В історії літератури взаємодія між читачем і текстом більш важливо і нагально, ніж погляд на бездоганний текст sub specie aeternitatis.

У другому розділі розглядаються ідеї Ніцше з точки зору горизонту очікувань, закладеного в його текст. Хоча тут в основному обговорюється проблема моральної свідомості, якраз найбільше і привлекавшая російських читачів, в цьому розділі ні тлумачення, ні перекладання російськими письменниками конкретних питань, так чи інакше пов'язаних з ідеями Ніцше, не залучаються. Вони - у центрі наступних глав. У другому розділі я більшою мірою прагну знайти в тексті Ніцше своєрідні покажчики, які свідчать про авторське сприйнятті. Моя мета - не створення абсолютно непогрішною версії тексту, а припущення, яким чином твори Ніцше передбачають реакцію читача, привертають і орієнтують його. В результаті виникає "літературне" тлумачення філософії Ніцше, яке зосереджує увагу на особистості автора, як вона представлена ??в тексті, і тих методах, якими він спонукає читача до розуміння своєї критики загальноприйнятої моралі. І останнє питання - як Ніцше підводить читача до нового розуміння самого себе і свого буття. Друга частина глави стосується російського культурного контексту: літературних попередників російського ніцшеанства і їхні традиції метафізичного бунту. Передусім тут слід назвати Ф.М.Достоєвського. На межі століть у літературному процесі взаємодіють дві найбільш значні фігури - Достоєвський і Ніцше, - істотно впливаючи на творчі шляхи як окремих літераторів, так і епохи в цілому.

Інші глави дослідження присвячені російським читачам і сприйняттю ними тексту Ніцше. У третьому розділі розглядається критичне освоєння ідей Ніцше, проникнення його робіт до Росії і вибух його популярності, який припадає на 1890-і і 1900-і роки. Загальне визнання проклало дорогу подальшим більш помітним творчим відгукам. Цей аспект дослідження впливу отримав до цих пір досить слабке теоретичне висвітлення. З часів діяльності формалістів дослідники прагнули концентрувати увагу на окремих прикладах читацького сприйняття і уникали спотворень, яким піддається ідея при взаємодії з цілим соціо-культурним шаром. Подібні проблеми зазвичай залишають на відкуп історикам. Однак, щоб зрозуміти вплив Ніцше на представників езотеричних верств російської літератури і культури, доведеться звернутися до ширшого культурного діалогу. Письменники і критики, про які йдеться в даній роботі, вели жваву дискусію з пресою і найбільш популярними романістами про істинну суть філософії Ніцше. Більш того, якщо настільки складна філософія знайшла таку масу адептів за межами вузьких інтелігентських кіл, це у вищій мірі важливо для розуміння моральної сприйнятливості суспільства.

Ми стикаємося з теоретичним вакуумом, коли досліджуємо питання про те, як могла філософія, призначена для обмеженого кола присвячених, вплинути на підвалини широкого читацького кола. Яусс звертається до цієї проблеми, але він, по суті, розглядає автора і читача у відриві від культурно-специфічних особливостей читання і тлумачення, що заважає пояснити процес впливу на суспільство. Наприклад, однією з характерних особливостей російського читання в дев'ятнадцятому столітті була наївна тенденція перенесення літературного досвіду безпосередньо на суспільну практику (10). У російській белетристиці загальна модель сприйняття літератури виявляє прагнення реалізувати прочитане. Ідеї ??зазвичай позбавляють абстрактності і переносять в міжособистісну сферу емоцій, взаємодій, вчинків, де вони зазнають значних спотворення, щоб відповідати моральним, естетичним і політичним шукання їх придуманих носіїв - літературних героїв. Соціальне експериментування в літературі без праці додається до соціальної дійсності. Прикладом може служити хрестоматійно легендарна історія прочитання царем Олександром II "Записок мисливця" (1852) І. С. Тургенєва або незмінна прихильність Леніна роману "Що робити" Н.Г.Чернишевського. Бути може, лермонтовский герой Печорін найкраще висловив в "Герої нашого часу" (1840) російське відчуття такої взаємної зв'язку, вигукнувши: "Ідеї - створення органічні ... Їх народження дає вже їм форму, і ця форма є дія" (11) . Таким чином, властиве російській культурі зрівняння мистецтва і соціальної діяльності природно призводить до тлумачення Ніцше як філософа, ідеям якого належить втілитися в життя суспільства.

Інша проблема виникає, коли твір важкодоступно, і читач той недосвідчений або має про нього тільки загальне уявлення в межах свого рівня культури. Якщо автор - філософ, а читач - малорозвинений напівневіглас, то навряд чи можливо якесь розуміння. Засвоєння неможливо і в тій ситуації. коли між читачем і автором споруджені штучні бар'єри. Наприклад, цензура в Росії діяла дуже рішуче, багато в чому перегороджуючи доступ читача до ідей і знань. В обох випадках безпосередній взаємозв'язок між текстом і читачем розпадається. Требуется посередник, щоб сприяти встановленню контакту. Ніцше став доступний більшості російських читачів, включаючи і багатьох критиків, письменників і майже всю читає публіку, завдяки проміжним текстам, які спростили і "перевели" ідеї Ніцше на зрозумілу всьому суспільству мову. Строго кажучи, таким сполучною ланкою з'явилися критика і художня література, що використали події сучасного життя, а частіше - якусь національну культурну традицію для роз'яснення ідей Ніцше широкої аудиторії. Альфред Келлі в книзі "Походження Дарвіна" ("The Descent of Darwin") наводить приклад з історії німецької масової культури. Дарвінівської теорії, доводить він, часто підносили німецькому читачеві з позицій ідеалістичної "натурфілософії" (12). Девід С.Тетчер в книзі "Ніцше в Англії, 1890-1914" аналізує широко поширений погляд на ницшеанскую філософію надлюдини через дарвінівську теорію природного відбору (13). Подібним же чином багато російські літератори представляли Ніцше читацької аудиторії з позиції "нігілістичного" світогляду героїв Достоєвського і Тургенєва.

Два типи посередництва сформували сприйняття Ніцше в Росії: популяризація та вульгаризація. Популяризацію можна визначити як спрощене, але значною мірою точне роз'яснення абстрактній ідеї або теорії. Мета праці популяризатора - зробити ідею зрозумілою читачам, які не мають спеціальної підготовки. Стилю популяризатора властиві обдуманість і співчутливий інтерес; вичленяється суть на прикладах, близьких читачеві по конкретній сіоціально-культурному середовищі.

Художня література часто виконує популяризаторським функції в суспільстві, де читання є улюбленим проведенням часу. Герой роману, який читає праці філософа і використовує його ідеї, нерідко може зробити їх доступними і для інших. Саме так, наприклад, німецький романіст Герман Гессе сприяв популяризації праць Ніцше в роки, що пішли за першою світовою війною. Еміль Сінклер, герой роману Гессе "Деміан" (1919), читає Ніцше, що приводить його до заперечення традиційної християнської моралі і змушує заново осмислити власні цінності. Роман звернений до покоління, який брав участь у першій світовій війні. Художня сила роману викликала нову хвилю популярності ідей Ніцше в 1920-х роках. Набагато раніше. У 1890-х і 1900-х роках в Росії такі загальнодоступні письменники, як Петро Боборикін та Анастасія Вербицька, в якійсь мірі допомогли своїм читачам оцінити ідеї Ніцше.

Концепція "літературної особистості" Юрія Тинянова пропонує ще одну можливість популяризації. У статті "Про літературної еволюції" (1927) Тинянов відзначає, що у читача формується уявлення про особистість і життя популярного письменника на підставі переживань і почуттів персонажів або ліричних героїв його творів (14). Літературний образ автора, застерігає Тинянов, має мало спільного з біографічними реаліями. Цей літературний образ також здатний впливати на думки і вчинки читачів. У російських читачів, безперечно, сформувалося особливе уявлення про "ницшеанской" літературної особистості, характер якої йде кіньми не тільки в Заратустру, але те саме що і таким літературним героям, як людина "з підпілля" Достоєвського. До того ж, три найбільш відомих послідовника Ніцше - Горький, Мережковський і Бальмонт - самі створили свої літературні особистості в дусі "ніцшеанства". Горький і Бальмонт більш інших відокремлені від власних творів; будучи центральними фігурами російського культу Ніцше, вони тим самим надавали ще й непрямий вплив на читачів.

Вульгаризація - поняття більш неоднозначне, ніж популяризація, оскільки передбачає певне оцінне судження. Ми визначаємо вульгаризацію як негативну перекручується популяризацію. Вульгаризаторами зовсім не цікавлять наміри автора. Знак рівності між ідеєю і звичними ситуаціями спотворює сенс ідеї. Вона ідентифікується з зовні подібними, а по суті - глибоко чужими явищами - будь то події, стереотипи або поняття, - що тягне незаслужену дискредитацію ідеї. Умисну ??вульгаризацію легко розпізнати: вульгаризаторами ставить метою повалення обговорюваної ідеї. Хорошим прикладом є книга Макса Нордау "Виродження" ("Entartung", 1891) - мала великий резонанс трактування "декадентської" європейської культури ХIХ століття. Нордау постійно конкретизує, персоніфікує і драматизує абстрактні ідеї, пов'язуючи їх з очевидно не сумісними теоріями, ситуаціями і типами особистостей. Його вульгаризація роздумів Ніцше про мораль буде чинити постійний вплив на образ філософа в Росії (15).

Слід зауважити, що вульгаризація нерідко буває ненавмисної. Наприклад, в наші дні багато хто вважає двотомну біографію Ніцше, приналежну перу його сестри, а також її спроби відредагувати праці філософа кричущим спотворенням (16). Однак сама Елізабет Ферстер-Ніцше і багато її сучасники, включаючи багатьох російських читачів, щиро вірили, що вона дає точне і доступне подання про життя та ідеях свого брата. У результаті її помилкове тлумачення більше чотирьох десятиліть впливало на соціальне і політичне життя Німеччини. Подібні вульгаризації можуть бути пагубні для справжньої ідеї, бо ототожнюються з нею у свідомості читача. У кінцевому рахунку вульгаризація дискредитується, а разом з нею - і сама ідея. І тільки тоді, коли ідея переживає друге народження і піддається перегляду, вульгаризація викривається як тлумачення хибне.

Зазвичай літературні критики вважають популяризацію та вульгаризації неминучими, але не вартими уваги, побічними ефектами процесу сприйняття. У тій мірі, в якій обидві ці форми посередництва вкрай помилково трактують маркери і орієнтири тексту, така позиція справедлива. Однак популярна письменниця Анастасія Вербицька у своїй ницшеанской книзі "Ключі щастя", яка користувалася величезною популярністю в 1900-і роки, зауважує: "Найчастіше сам не відаючи, художник однією яскравою книгою руйнує закони ходячою моралі вірніше, ніж філософи і соціологи ... Він говорить з натовпом ... " (Вербицька, I, 120-121). Тільки за допомогою подібних популяризаторських текстів такий філософ, як Ніцше, міг заволодіти умами широкого шару освіченої публіки.

Популяризації корисні і важливі ще в одному відношенні. Приховані в них оцінки та відчуття неоціненні для розкриття "внутрішнього я" і авторів, того, що Ніцше в "Сутінках ідолів" назвав "найціннішими реальностями культур і внутрішніх переживань" (Ніцше, Сутінки ідолів, 585). Безсумнівно, для розуміння морального і культурного свідомості в перші десятиліття ХХ століття, що передували Жовтневої революції, "популяризований Ніцше" представляє видатний інтерес. Вивчення того, як толковалась і видозмінювалася філософія Ніцше, дозволить зрозуміти, яким чином інтелектуальна еліта й люди середнього культурного рівня осягають і оцінюють себе і своє майбутнє.

У четвертій, п'ятій і шостій главах розглядається широкий спектр літературних тлумачень і перетолкований, що виникли почасти в результаті полеміки з вульгаризаторами Ніцше. Поряд з спробою визначити особливості кожної трактування цікаво було вловити в цьому різноманітті глибинні структури культурної єдності. Об'єднує ці літераторів у загальний культурний контекст їх інтерес до одних і тих же проблем? Ховається чи є в цих текстах загальна система міфологічних уявлень, яка допоможе нам зрозуміти епоху в цілому? Тут мною виділено три основні літературних напрямки, отримали розвиток в цей період. Представники цих напрямки брали участь в одних і тих же дискусіях, і незважаючи на різні точки зору і різну манеру міркувань, їх ментальності містять у своїй глибині багато спільного.

Глава 4 присвячена популярним письменникам "середньої руки" і "низького штибу", і їх пошукам ідеології "самореалізації". Ці письменники багато зробили для демократизації ідеї надлюдини. З першої групи письменників розглядаються Леонід Андрєєв (1871-1919), Олександр Купрін (1870-1938) і В.Ропшін (Борис Савінков, 1879-1925). К "нижчої" категорії віднесені Михайло Арцибашев (1878-1927), Анастасія Вербицька (1861-1927) та Анатолій Каменський (1877 -?). У зв'язку з тим, що твори письменників саме цього рангу користувалися великим попитом у масового читача, я розглядаю, яким чином їх міфологія "самореалізації" впливала на суспільну свідомість.

У розділі 5 представлені матеріали про реакцію символістів на філософію Ніцше. У цю групу входили письменники, критики і поети, поглинені пошуком духовного оновлення, що згодом отримало назву "богошукання". До них в першу чергу відносяться Дмитро Мережковський (1865-1941), В'ячеслав Іванов (1866-1949), Олександр Блок (1880-1921) та Андрій Білий (Борис Бугайов, 1880-1934). Центральне питання цієї глави - як діяла антихристиянська, неприкрито антирелігійна філософія Ніцше в атмосфері розгорнутого релігійного міфотворчості, і як вона могла позитивно вплинути на переосмислення символістами християнства. Відступаючи від сталої традиції, я вважаю символістів учасниками багатостороннього літературного діалогу, що виходить далеко за межі невеликих елітних груп, до яких вони належали. Звичайно цих літераторів виділяють із загального літературного потоку на межі століття, вважаючи більш близькими західноєвропейським Неоромантичні течіям (17). Однак їх відгук на ідеї Ніцше і ніцшеанські тенденції в масовій культурі свідчать про їх несподіваному і дуже дієвому участю в більш широкому культурному процесі.

У главі 6 увага зосереджена на "революційних романтиках" і освоєнні ними філософії Ніцше (18). Серед них - письменник-революціонер Максим Горький (Олексій Пєшков, 1868-1936) і два літературні критика марксистського толка6 Андрійович (Євген Андрійович Соловйов, 1867-1905) і А.В.Луначарский (1875-1933). У цій главі розглядається соціальний міф, відомий під назвою "богобудівництво", як важливий приклад взаємодії з ницшеанским мисленням. Тут я прагну показати, як така антисоціальна філософія, як філософія Ніцше, могла співіснувати з соціальним утопізм, властивим революційної романтичній літературі, і воістину вдихнути життя в новий міф про можливість соціального перетворення. Ця група, як і символісти, розглядається також і в світлі їх взаємозв'язку з масовою літературної культурою.

Твердження, що вплив Ніцше на літературу в нас цікавить період було обмеженим, легко спростувати, якщо під впливом розуміти щось більше, ніж просте наслідування. Звичайно, світогляд Ніцше не стало такою загальновизнаною моделлю для широкого наслідування, який в XIXвеке в російських інтелектуальних колах стали світогляду Гегеля, Шеллінга і Шопенгауера. Однак чи погодиться взагалі будь-який сучасний неабиякий письменник з безумовним пануванням попередника? Формалісти, як і критики більш пізнього періоду, спостерігають у "неабиякого" читача протиборчу позицію стосовно впливу чужого тексту. Як правило, такий читач затушовує і навіть заперечує вчинила на нього вплив. Тинянов в ранній статті "Достоєвський і Гоголь" (1921) аналізує спробу Достоєвського розвінчати Гоголя, свого попередника, пародіюючи його стиль (19). Жирмунський зосередив увагу на подоланні Пушкіним впливу Байрона, простеживши за перипетіями цієї "боротьби" від юнацького схиляння перед Байроном до єдиного у своєму роді перетворення байроновских форм і неприйняття "байронизма" - існувала суспільно-літературної моди. Блум демонструє, як англійські романтики навмисне "не розуміють" що впливає текст, щоб уникнути визнання в схильності літературному впливу. Ці поети, доводить Блум, мало-помалу зводять нанівець сильний вплив, перетворюючи впливають образи, ідеї і поетичні форми у притаманній їм манері. У провідних російських прихильників Ніцше можна відшукати цікаві приклади творчого опору. Мережковський і Горький, як і інші "неабиякі" читачі, серед яких Вяч.Іванов, Білий і дуже популярний тоді Арцибашев, перейнявши багато чого від Ніцше, з різних причин досить применшують або зовсім заперечують свою залежність від його ідей. Аналогічна тенденція проявляється в національному масштабі: на всіх етапах культурного процесу його учасники - читачі, письменники, критики, - багато що запозичивши у Ніцше, майже все заперечують його філософію. У кінцевому рахунку, як зазначає Дж.Б.Фостер в книзі "Спадкоємці Діоніса" ("Heir to Dionysus", 1981), подібне заперечення, які б не були його мотиви, є природною і необхідною частиною процесу оновлення. Дистанціюючись від свого наставника, письменник перестає бути епігоном, стверджуючи власну літературну індивідуальність (20).

Цікавою і плідною для розуміння суперечливих взаємин автора і читача є ідея Блума про "психології запізненості" (psychology of belatedness) (21). У центрі його теорії - явище, яке спостерігається в англійській та американській поезії: синдром опору або відкритого заперечення впливають попередників, які жили в якийсь "золотий" вік. За твердженням Блума, ці поети зневажали саму думку про наслідування кому б то не було та лякалися опинитися в тіні великих предків. Теорія Блума наводить на вельми важливі думки про російських письменників передреволюційногоперіоду. Якщо боязнь наслідування ("тривога минулого") визначала творчість американських і британських поетів, то у російських письменників початку століття, як і у їхніх попередників у XIX столітті, було почуття "тривоги майбутнього". Вони вважали себе останніми представниками часу занепаду - декадансу - і предтечами прийдешнього переродження людства. Мережковський пророкував настання епохи Третього завіту. Такі популярні письменники, як Андрєєв і Вербицька, закликали своїх читачів спрямувати зусилля на приватне перетворення. Горький і Луначарський передбачали утопічні часи, коли гармонія і благородство будуть визначати життя людей, які зможуть реалізувати весь свій творчий потенціал.

Ці письменники відчували почуття неспроможності перед усвідомлюваними вимогами майбутнього. Літератори, настільки несхожі між собою, як символіст Білий, бульварний романіст Арцибашев і соціально-ангажований Горький, відчували тугу за новим людині, в той же час побоюючись, що їм самим - людям теперішнього часу - не вистачило сил для особистого перетворення. "Тривога майбутнього" провокує посилення революційної ментальності, гаряче вітає ідею повного розриву з сьогоденням. Головною темою літературних суперечок на всіх рівнях стає питання про те, як має здійснитися радикальне перетворення свідомості людини. Чи здатне мистецтво виконати це завдання або потрібно більш велика, більш могутня сила? Чи відбудеться ця зміна з індивідуальної творчої волі чи буде нав'язана ззовні?

Менталітет тривоги майбутнього мав вирішальний вплив на відносини впливу між читаним текстом / автором і читачем. Його можна розглядати як стратегію, завдяки якій більш молодий автор справляється з переважною присутністю попередника. Перед невідомістю майбутнього всі рівні. Сам Ніцше скористався цією стратегією, коли, проголосивши: "Я і сам ще не своєчасний", - звернувся до читачів майбутнього як до єдиним людям, які зможуть по-справжньому оцінити і зрозуміти його (Ніцше, Ecce homo, 721). Горький повторив цю ж думку в 1907 році: "Володіння досвідом [попередників], збагачуючи людини, будить в ньому свідомість своєї гідності - наказовий і горде бажання змагатися у творчості з минулими поколіннями і створювати зразки, гідні служити майбутньому" (22). Таким чином, попередник стає партнером в полеміці і суперником у створенні найбільш переконливою концепції майбутнього.

Літературним наслідком подібного синдрому з'явилася поява футурологічних метаповествованій або "міфів" про прийдешнє соціальному і духовному перетворенні. Сприйняття цих творів в якості міфів - крок до вирішення проблеми, закладеної вже в заголовку даного дослідження, тобто: чому саме моральна свідомість є головним для літературної творчості. Міф, за визначенням Мірча Еліаде, має на увазі видозміна цінностей, серед яких перше місце займають цінності моральні. Міф - це розповідь про священні часи минулого, коли все в природі була перейнята надприродними силами, встановлювали у всьому "правильний" порядок. Вони ж диктували "єдино вірні" форми поведінки, а отже, і такі ж критерії оцінки дій людини (23). Таким чином, бунт проти загальноприйнятих моральних обмежень, що характеризує період рубежу століть, був першим симптомом пошуків нової закінченої системи сігніфікаціі, нової мети існування і, нарешті, - нового міфу.

Дуже важливо вказати відмінності між новітніми і традиційними міфами. На думку Еліаде, традиційні міфи є засобом канонізації системи цінностей, тоді як сучасні міфи означають руйнування канону і торжество змін. Слід зауважити, однак, що ці міфи насправді ставляться до майбутніх часів, коли утвердиться інша система цінностей. Інша відмінність традиційного і сучасного міфотворчості стосується того "заповітного" часу, коли здійсниться перетворення. При тому, що в традиційних міфах це подія віднесено до глибокого минулого, в сучасних аналогах час звершення - майбутнє (причому частіше - найближче майбутнє), таке, яким воно присутнє в самому творі або в очікуваннях героїв. І останнім істотною відмінністю є вид концептуалізації взаємопроникнення сил людських і сил, що мають яку-небудь іншу природу. Надприродні сили традиційного міфу витісняються в сучасних оповіданнях земними підсвідомими (існуючими в душі людини, але непідвладними його контролю) силами, перед якими має розкритися внутрішнє "я" людини, щоб він міг досягти перетворення.

Філософія Ніцше дає поштовх літературному міфотворчості в Європі. Навколо його літературно-філософської особистості створюються куль ти. Однак той масовий культ і ті літературні міфи, що врешті-решт сформувалися в Росії, викривають ментальність, яка є специфічно російської, незважаючи на залученість в європейський літературний процес. Те, як письменники представляють своє майбутнє, своє суспільство і мистецтво, дає можливість заглянути в глибини моральної свідомості абсолютно особливою культури, для якої характерно не тільки очікування, але навіть бажання катастрофи.

Зрештою ніхто не може з речей, в тому числі і з книг, дізнатися більше, ніж він вже знає. Якщо для якогось переживання немає доступу, то для нього немає вже й вуха. Уявімо собі крайній випадок: припустимо, що книга говорить про переживання, які лежать зовсім поза можливості частих або навіть рідкісних дослідів - що вона є першим словом для нового роду дослідів. У цьому випадку нічого не можна вже і чути, завдяки тому акустичному помилці, ніби там, де нічого не чути, нічого й немає ... Це і є мій середній досвід і, якщо завгодно, оригінальність мого досвіду. Хто думав, що він що-небудь розумів у мене, той робив з мене щось подібне своєму образу, щось нерідко протилежне мені, наприклад, "ідеаліста"; хто нічого не розумів у мене, той заперечував, що зі мною можна і взагалі рахуватися.

  •  Ф. Ніцше Ecce Homo. "Чому я пишу такі хороші книги".
  •  [У Ніцше ми] бачимо благороднейшего і сміливого мислителя. На інший погляд - мрійника, ідеаліста, що ставить свої вимоги з точки зору надзвичайно піднесено розуміється індивідуалізму.
  •  Н.Міхайловскій. Літературні спогади і сучасна смута. Спб., 1900. Т.2. С.478.
  •  Первородний гріх філософії Ніцше - заміна в ній релігійного пафосу природно-науковим, відсутність містичної дали, тієї бездонної атмосфери, в якій матерія перетворюється і робиться символічно-ідеальною.
  •  М. Мінський. Фрідріх Ніцше. "Світ мистецтва". 1900. № 13-24. С.141.
  •  ... не тільки загальне погляд, що ставить "надлюдини" Ніцше чи "человекобога" Івана "по той бік добра і зла" і робить для них "все дозволених", характерно для обох, але також і принцип егоїзму, заперечення альтруїзму, що стає на місце скасованої моралі , повторюється і тут і там. Егоїстичні велич надлюдини, мораль панів і мораль рабів, - такі неминучі "плоди серцевої порожнечі", що залишається після руйнування моралі боргу і любові. Душевна драма Фрідріха Ніцше та Івана Карамазова одна і та ж.
  •  С.Булгаков. Іван Карамазов як філософський тип. "Питання філософії та психології". № 61. 1902. С.838.
 Зміст  Далі

наверх

psm.in.ua

     © psm.in.ua - підручники, статті та монографії
енциклопедія  флотський  пломбір  зелені  запіканка