женские трусы больших размеров
Medical site

На головну

АвторТроцький Л.
НазваІсторія російської революції Том перший
Рік видання 2005

Тои перший
Лютнева революція

Передмова до російського видання

Лютнева революція вважається демократичної революцією у власному значенні слова. Політично вона розгорталася під керівництвом двох демократичних партій: соціалістів-революціонерів і меншовиків. Повернення до "завітів" Лютневої революції є і зараз офіційною догмою так званої демократії. Все це начебто дає підставу думати, що демократичні ідеологи повинні були поспішити підвести історичні та теоретичні підсумки лютневого досвіду, розкрити причини його краху, визначити, в чому власне полягають його "заповіти" і який шлях до їх здійснення. Обидві демократичні партії користуються до того ж значним дозвіллям вже понад тринадцять років, причому кожна з них має в своєму розпорядженні штабом літераторів, яким у всякому разі не можна відмовити в досвідченості. І тим не менше ми не маємо жодної заслуговує уваги роботи демократів про демократичної революції. Лідери угодовських партій явно не вирішуються відновити хід розвитку Лютневої революції, в якій їм довелося грати таку видну роль. Чи не дивно? Ні, цілком у порядку речей. Вожді вульгарною демократії тим боязко ставляться до дійсної Лютневої революції, ніж сміливіше вони клянуться її безтілесними заповітами. Та обставина, що самі вони займали протягом декількох місяців 1917 керівні пости, якраз найбільше і змушує їх відвертати погляди від тогочасних подій. Бо плачевна роль меншовиків і соціалістів-революціонерів (якою іронією звучить нині це ім'я!) Відображала не просто особисту слабкість вождів, а історичне виродження вульгарною демократії і приреченість Лютневої революції як демократичною.

Вся суть в тому, - і це є головний висновок цієї книги, - що Лютнева революція була тільки оболонкою, в якій ховалося ядро ??Жовтневої революції. Історія Лютневої революції є історія того, як Жовтневе ядро ??звільнялося від своїх угодовських покривів. Якби вульгарні демократи посміли об'єктивно викласти хід подій, вони так само мало могли б закликати когось повернутися до лютого, як не можна закликати колос повернутися в породившее його зерно. Ось чому натхненники ублюдочною лютневого режиму змушені нині закривати очі на свою власну історичну кульмінацію, яка з'явилася кульмінацією їх неспроможності.

Можна, правда, послатися на те, що лібералізм, в особі професора історії Мілюкова, спробував все ж звести рахунки з "другою російською революцією". Але Мілюков зовсім не приховує того, що він лише зазнавав Лютневу революцію. Навряд чи є яка-небудь можливість зараховувати націонал-ліберального монархіста до демократії, хоча б і вульгарної, - не на тім же підставі, справді, що він примирився з республікою, коли не залишилося нічого іншого? Але, навіть залишаючи політичні міркування осторонь, роботу Мілюкова про Лютневу революцію ні в якому сенсі не можна вважати науковою працею. Вождь лібералізму виступає у своїй "Історії" як потерпілий, як позивач, але не як історик. Його три книги читаються, як розтягнута передовиця "Речі" в дні аварії корніловщини. Мілюков звинувачує всі класи і всі партії в тому, що вони не допомогли його класу і його партії зосередити в своїх руках владу. Мілюков обрушується на демократів за те, що вони не хотіли або не вміли бути послідовними націонал-лібералами. У той же час він сам змушений свідчити, що чим більше демократи наближалися до націонал-лібералізму, тим більше вони втрачали опору в масах. Йому не залишається, зрештою, нічого іншого, як звинуватити російський народ у тому, що він вчинив злочин, іменоване революцією. Призвідників російської смути Мілюков, під час писання своєї тритомної передовиці, все ще намагався шукати в канцелярії Людендорфа. Кадетський патріотизм, як відомо, полягає в тому, щоб найбільші події в історії російського народу пояснювати режисерствами Немецкои агентури, але зате прагне на користь "російського народу" відняти у турків Константинополь. Історичний працю Мілюкова гідно завершує політичну орбіту російського націонал-лібералізму.

Зрозуміти революцію, як і історію в цілому, можна тільки як об'єктивно обумовлений процес. Розвиток народів висуває такі завдання, яких не можна дозволити іншими методами, крім революції. У відомі епохи ці методи нав'язуються з такою силою, що вся нація втягується в трагічний вир. Немає нічого більш жалюгідного, як моралізування з приводу великих соціальних катастроф! Тут особливо доречно правило Спінози: не плакати, не сміятися, а розуміти.

Проблеми господарства, держави, політики, права, але поряд з ними також і проблеми сім'ї, особистості, художньої творчості ставляться революцією заново і переглядаються знизу доверху. Немає жодної області людської творчості, в яку справді національні революції не входили б великими віхами. Це одне вже, відзначимо мимохідь, дає найбільш переконливе вираження монізму історичного розвитку. Оголюючи всі тканини суспільства, революція кидає яскраве світло на основні проблеми соціології, цієї нещасної з наук, яку академічна думка годує оцтом і стусанами. Проблеми господарства і держави, класу і нації, партії і класу, особистості і суспільства ставляться під час великих соціальних переворотів з граничною силою напруги. Якщо революція і не дозволяє негайно жодного з породили її питань, створюючи лише нові передумови для їх вирішення, зате вона оголює всі проблеми суспільного життя до кінця. А в соціології більше, ніж де б то не було, мистецтво пізнання є мистецтво оголення.

Нема чого говорити, що наша праця не претендує на повноту. Читач має перед собою головним чином політичну історію революції. Питання економіки залучаються лише остільки, оскільки вони необхідні для розуміння політичного процесу. Проблеми культури зовсім залишені за рамками дослідження. Не можна, однак, забувати, що процес революції, тобто безпосередньої боротьби класів за владу, є, по самому своєму суті, процес політичний.

Другий том "Історії", присвячений Жовтневому перевороту, автор сподівається випустити у світ восени цього року.

Прінкіпо, 25 лютого 1931

Л. Троцький

Передмова

У перші два місяці 1917 Росія була ще романівської монархією. Через вісім місяців у кормила стояли вже більшовики, про які мало хто знав на початку року і вожді яких, в самий момент приходу до влади, ще складалися під звинуваченням у державній зраді. У історії не знайти другого такого крутого повороту, особливо якщо не забувати, що мова йде про нації в півтораста мільйонів душ. Ясно, що події 1917 року, як би до них не ставитися, заслуговують вивчення.

Історія революції, як і всяка історія, повинна перш за все розповісти, що і як сталося. Однак цього мало. З самої розповіді має стати ясно, чому сталося так, а не інакше. Події не можуть ні розглядатися як ланцюг пригод, ні бути нанизані на нитку упередженої моралі. Вони повинні коритися своєї власної закономірності. У розкритті її автор і бачить своє завдання.

Найбільш безперечною рисою революції є пряме втручання мас у історичні події. У звичайний час держава, монархічне, як і демократичне, височить над нацією; історію вершать фахівці цієї справи: монархи, міністри, бюрократи, парламентарії, журналісти. Але в ті поворотні моменти, коли старий порядок стає далі нестерпним для мас, вони ламають перегородки, що відокремлюють їх від політичної арени, перекидають своїх традиційних представників і створюють своїм втручанням вихідну позицію для нового режиму. Худо це чи добре, надамо судити моралістам. Самі ми беремо факти, як вони даються об'єктивним ходом розвитку. Історія революції є для нас насамперед історія насильницького вторгнення мас в область управління їх власними долями.

В охопленому революцією суспільстві борються класи. Цілком очевидно, однак, що зміни, що відбуваються між початком революції і кінцем її, в економічних основах суспільства і в соціальному субстраті класів, абсолютно недостатні для пояснення ходу самої революції, яка, на короткому проміжку часу, скидає вікові установи, створює нові і знову скидає . Динаміка революційних подій безпосередньо визначається швидкими, напруженими і пристрасними змінами психології класів, сформованих до революції.

Справа в тому, що суспільство не змінює своїх установ у міру потреби, як майстер оновлює свої інструменти. Навпаки, практично воно бере нависають над ним установи, як щось раз назавжди дане. Протягом десятиліть опозиційна критика є лише запобіжним клапаном для масового невдоволення і умовою стійкості суспільного ладу: таке принципове значення набула, наприклад, критика соціал-демократії. Потрібні абсолютно виняткові, незалежні від волі осіб чи партій умови, які зривають з невдоволення окови консерватизму і призводять маси до повстання.

Швидкі зміни масових поглядів і настроїв в епоху революції випливають, отже, не з гнучкості і рухливості людської психіки, а, навпаки, з її глибокого консерватизму. Хронічне відставання ідей і відносин від нових об'єктивних умов, аж до того моменту, як останні обрушуються на людей у ??вигляді катастрофи, і породжує в період революції стрибкоподібний рух ідей і пристрастей, яке поліцейським головам здається простим результатом діяльності "демагогів".

В революцію маси входять не з готовим планом суспільної перебудови, а з гострим почуттям неможливості терпіти старе. Лише керівний шар класу має політичну програму, яка, однак, потребує ще у перевірці подій і у схваленні мас. Основний політичний процес революції і полягає в осягненні класом завдань, що випливають з соціальної кризи, в активній орієнтуванні мас за методом послідовних наближень. Окремі етапи революційного процесу, закріплені зміною одних партій іншими, все більш крайніми, висловлюють зростаючий натиск мас вліво, поки розмах руху не впирається в об'єктивні перешкоди. Тоді починається реакція: розчарування окремих верств революційного класу, зростання індиферентизму і тим самим зміцнення позицій контрреволюційних сил. Така, принаймні, схема старих революцій.

Тільки на основі вивчення політичних процесів в самих масах можна зрозуміти роль партій і вождів, яких ми найменше схильні ігнорувати. Вони складають хоч і не самостійний, але дуже важливий елемент процесу. Без керівної організації енергія мас розсіялася б, як пару, не укладений в циліндр з поршнем. Але рухає все ж таки не циліндр і не поршень, рухає пар.

Труднощі, які стоять на шляху вивчення змін масової свідомості в епоху революції, абсолютно очевидні. Пригноблені класи роблять історію на заводах, в казармах, в селах, на вулицях міст. При цьому вони найменше звикли її записувати. Періоди вищої напруги соціальних пристрастей взагалі залишають мало місця споглядання і відображенню. Всім музам, навіть плебейської музі журналізму, незважаючи на її міцні боки, доводиться туго під час революції. І все ж становище історика аж ніяк не безнадійно. Записи неповні, розрізнені, випадкові. Але в світлі самих подій ці осколки дозволяють нерідко вгадати напрямок і ритм прихованого процесу. Худо чи добре, але на обліку змін масової свідомості революційна партія засновує свою тактику. Історичний шлях більшовизму свідчить, що такий облік, принаймні в грубих своїх рисах, здійснимо. Чому ж те, що доступно революційному політику у вирі боротьби, не може бути доступно історику заднім числом?

Проте ж процеси, що відбуваються у свідомості мас, не є ні самодостатніми, ні незалежними. Як би ідеалісти й еклектики ні сердилися, свідомість таки визначається буттям. В історичних умовах формування Росії, її господарства, її класів, її держави, у впливі на неї інших держав повинні були бути закладені передумови Лютневої революції та її зміни - Жовтневій. Оскільки найбільш загадковим здається все ж той факт, що відстала країна первою поставила у владі пролетаріат, доводиться заздалегідь розгадку цього факту шукати в своєрідності цієї відсталої країни, тобто в її відмінностях від інших країн.

Історичні особливості Росії і їх питома вага охарактеризовані нами в перших розділах книги, що укладають короткий нарис розвитку російського суспільства і його внутрішніх сил. Ми хотіли б сподіватися, що неминуча схематичність цих розділів не відлякає читача. На подальшому протязі книги він зустріне ті ж соціальні сили в живому дії.

Ця праця ні в якій мірі не спирається на особисті спогади. Та обставина, що автор був учасником подій, не звільняло його від обов'язку будувати свій виклад на строго перевірених документах. Автор книги говорить про себе, оскільки він змушується до того ходом подій, в третій особі. І це не проста літературна форма: суб'єктивний тон, неминучий в автобіографії або мемуарах, був би неприпустимий у історичній праці.

Однак та обставина, що автор був учасником боротьби, природно полегшує йому розуміння не тільки психології дійових осіб, індивідуальних і колективних, а й внутрішнього зв'язку подій. Ця перевага може дати позитивні результати при дотриманні однієї умови: не покладатися на свідчення своєї пам'яті не тільки в дрібницях, але й у великому, не тільки щодо фактів, а й у ставленні мотивів чи настроїв. Автор вважає, що, наскільки від нього залежало, він це умова дотримувався.

Залишається питання про політичну позицію автора, який, як історика, стоїть на тій же точці зору, на якій стояв в якості учасника подій. Читач, звичайно, не зобов'язаний розділяти політичні погляди автора, які цей останній не має жодних підстав приховувати. Але читач має право вимагати, щоб історична праця представляв собою не апологію політичної позиції, а внутрішньо обгрунтоване зображення реального процесу революції. Історичний працю тільки тоді повністю відповідає своєму призначенню, коли події розгортаються на його сторінках у всій своїй природній примусовості.

Чи необхідно для цього так зване історичне "неупередженість"? Ніхто ще ясно не пояснив, у чому вона має складатися. Часто цитовані слова Клемансо про те, що революцію треба приймати en bloc, цілком, - представляють собою в кращому випадку дотепну Виверт: як можна оголошувати себе прихильником цілого, сутність якого полягає в розколі? Афоризм Клемансо продиктований почасти зніяковіло за надто рішучих предків, почасти - незручністю нащадка перед їх тінями.

Один з реакційних і тому модних істориків сучасної Франції, Л. Мадлен, настільки салоново обмовили Велику революцію, тобто народження французької нації, стверджує, що "історик повинен стати на стіну угрожаемого міста і одночасно бачити як обложників, так і загрожених": тільки так можна нібито добитися "примирною справедливості". Проте роботи самого Мадлена свідчать, що якщо він і підіймається на стіну, що відокремлює два табори, то тільки в якості лазутчика реакції. Добре, що справа йде в даному випадку про табори минулого: під час революції перебування на стіні пов'язане з великими небезпеками. Втім, в тривожні хвилини жерці "примирною справедливості" сидять звичайно в чотирьох стінах, вичікуючи, на чиєму боці опиниться перемога.

Серйозного і критичного читачеві потрібно не віроломний неупередженість, яке підносить йому кубок примирення з добре отстоявшимся отрутою реакційної ненависті на дні, а наукова сумлінність, яка для своїх симпатій і антипатій, відкритих, незамаскованими, шукає опори в чесному вивченні фактів, у встановленні їх дійсної зв'язку , у виявленні закономірності їх руху. Це є єдино можливий історичний об'єктивізм, і притому цілком достатній, бо він перевіряється і засвідчується не добрими намірами історика, за які до того ж той сам і ручається, а виявленої їм закономірністю самого історичного процесу.

***

Джерелами цієї книги є численні періодичні видання, газети і журнали, мемуари, протоколи та інші матеріали, почасти рукописні, а головним чином видані Інститутом з історії революції в Москві та Ленінграді. Ми вважали зайвим робити в тексті посилання на окремі видання, так як це тільки ускладнило б читача. З книг, які мають характер зведених історичних праць, ми використовували, зокрема, двотомні "Нариси з історії Жовтневої революції" (Москва - Ленінград, 1927). Написані різними авторами, складові частини цих "Нарисів" мають неоднакову цінність, але містять в собі, у всякому разі, рясний фактичний матеріал.

Хронологічні дати нашої книги скрізь зазначені за старим стилем, тобто відстають від світового, в тому числі і нинішнього радянського, календаря на 13 днів. Автор змушений був користуватися тим календарем, який був у силі під час революції. Не представляло б, правда, ніякої праці перевести дати на новий стиль. Але така операція, усуваючи одні труднощі, породила б інші, більш суттєві. Повалення монархії увійшло в історію під ім'ям Лютневої революції. За західним календарем воно сталося, проте, в березні. Озброєна демонстрація проти імперіалістичної політики Тимчасового уряду увійшла в історію під ім'ям "квітневих днів", між тим, за західним календарем, вона відбувалася в травні. Не зупиняючись на інших проміжних події та датах, відзначимо ще, що Жовтневий переворот стався, за європейським обчисленню, в листопаді. Сам календар, як бачимо, пофарбований подіями, та історик не може розправитися з революційним літочисленням за допомогою простих арифметичних дій. Читач благоволить лише пам'ятати, що, перш ніж перекинути візантійський календар, революція повинна була перекинути державшиеся за нього установи.

 Прінкіпо, 14 листопада 1930

 Л. Троцький

 Особливості розвитку Росії

Основний, найбільш стійкою рисою історії Росії є уповільнений характер її розвитку, з витікає звідси економічною відсталістю, примітивністю громадських форм, низьким рівнем культури.

Населення гігантської і суворою рівнини, відкритої східним вітрам і азіатським вихідцям, було самою природою приречене на довгий відставання. Боротьба з кочівниками тривала майже до кінця XVII століття. Боротьба з вітрами, які приносять зимову холоднечу, а влітку посуху, не закінчилася і зараз. Сільське господарство - основа всього розвитку - просувалося екстенсивними шляхами: на Півночі вирубувалися і випалювалися лісу, на Півдні вибухали незаймані степи; оволодіння природою йшло вшир, а не вглиб.

У той час як західні варвари оселилися на руїнах римської культури, де багато старих камені стали для них будівельним матеріалом, слов'яни Сходу не знайшли ніякої спадщини на безвідрадної рівнині: їхні попередники стояли на ще більш низькому ступені, ніж вони самі. Західноєвропейські народи, скоро вперлися у свої природні межі, створювали економічні та культурні згустки промислових міст. Населення східної рівнини, при перших ознаках тісноти, поглиблювалося в ліси або йшло на околиці, в степ. Найбільш ініціативні і заповзятливі елементи селянства ставали на Заході городянами, ремісниками, купцями. Активні і сміливі елементи на Сході ставали почасти торговцями, а більше - козаками, прикордонниками, колонізаторами. Процес соціальної диференціації, інтенсивний на Заході, на Сході затримувався і розмивався процесом експансії. "Цар Московії, хоча і християнський, править людьми ледачого розуму", - писав Віко, сучасник Петра I. "Лінивий розум" московитян відбивав повільний темп господарського розвитку, безформність класових відносин, убогість внутрішньої історії.

Стародавні цивілізації Єгипту, Індії та Китаю мали достатньо самодостатній характер і мали у своєму розпорядженні достатній час, щоб, незважаючи на свої низькі продуктивні сили, довести свої соціальні відносини майже до такої ж детальної закінченості, до якої ремісники цих країн доводили свої вироби. Росія стояла не тільки географічно між Європою та Азією, але також соціально та історично. Вона відрізнялася від європейського Заходу, але різнився і від азіатського Сходу, наближаючись в різні періоди різними рисами то до одного, то до іншого. Схід дав татарське ярмо, яке увійшло важливим елементом у будову російської держави. Захід був ще більш грізним ворогом, але в той же час і вчителем. Росія не мала можливості скластися в формах Сходу, тому що їй завжди доводилося пристосовуватися до військового та економічного тиску Заходу.

Існування феодальних відносин у Росії, заперечували колишній істориками, можна вважати пізнішими дослідженнями безумовно доведеним. Більше того: основні елементи російського феодалізму були ті ж, що й на Заході. Але вже один той факт, що феодальну епоху довелося встановлювати шляхом довгих наукових суперечок, досить свідчить про недоношеності російського феодалізму, про його безформності, про бідність його культурних пам'яток.

Відстала країна асимілює матеріальні та ідейні завоювання передових країн. Але це не означає, що вона рабськи слід за ними, відтворюючи всі етапи їхнього минулого. Теорія повторюваності історичних циклів - Віко і його пізніші послідовники - спирається на спостереження над орбітами старих, докапіталістичних культур, почасти - перших дослідів капіталістичного розвитку. З провінційністю і епізодичністю всього процесу дійсно пов'язана була відома повторюваність культурних стадій в нових і нових вогнищах. Капіталізм означає, однак, подолання цих умов. Він підготував і, в певному сенсі, здійснив універсальність і перманентність розвитку людства. Цим самим виключена можливість повторюваності форм розвитку окремих націй. Вимушена тягнутися за передовими країнами відстала країна не дотримується черг: привілей історичної запізненості - а такий привілей існує - дозволяє або, вірніше, змушує засвоювати готове раніше встановлених термінів, перестрибуючи через ряд проміжних етапів. Дикуни змінюють цибулю на гвинтівку відразу, не проробляючи шляху, який пролягав між цими знаряддями в минулому. Європейські колоністи в Америці не починали історію спочатку. Та обставина, що Німеччина або Сполучені Штати економічно випередили Англію, обумовлено як раз запізнілістю їх капіталістичного розвитку. Навпаки, консервативна анархія в британській вугільної промисловості, як і в головах Макдональда і його друзів, є розплата за минуле, коли Англія занадто довго грала роль капіталістичного гегемона. Розвиток історично запізнілою нації веде, по необхідності, до своєрідного поєднанню різних стадій історичного процесу. Орбіта в цілому отримує непланомерний, складний комбінований характер.

Можливість перестрибування через проміжні ступені, зрозуміло, зовсім не абсолютна; розміри її визначаються, зрештою, господарського і культурного ємністю країни. Відстала нація до того ж нерідко знижує заімствуемие нею ззовні готові досягнення шляхом пристосування їх до своєї більш примітивною культурі. Самий процес асиміляції отримує при цьому суперечливий характер. Так, введення елементів західної техніки і вишколу, насамперед військової та мануфактурної, за Петра I призвело до посилювання кріпацтва як основної форми організації праці. Європейське озброєння і європейські позики, - і те й інше - безперечні продукти більш високої культури, - привели до зміцнення царизму, тормозившего, в свою чергу, розвиток країни.

Історична закономірність не має нічого спільного з педантскім схематизмом. Нерівномірність, найбільш загальний закон історичного процесу, різкіше і найскладніше виявляється на долі запізнілих країн. Під батогом зовнішньої необхідності відсталість змушена здійснювати скачки. З універсального закону нерівномірності випливає інший закон, який, за брак більш підходящого імені, можна назвати законом  комбінованого розвитку,  в сенсі зближення різних етапів шляху, поєднання окремих стадій, амальгами архаїчних форм з найбільш сучасними. Без цього закону, взятого, зрозуміло, в усьому його матеріальному утриманні, не можна зрозуміти історії Росії, як і всіх взагалі країн другого, третього та десятого культурного призову.

Під тиском більш багатої Європи держава поглинало в Росії набагато більшу відносну частку народного надбання, ніж на Заході, і не тільки прирікало цим народні маси на подвійну злидні, а й послаблювало основи імущих класів. Маючи потребу в той же час у підтримці останніх, воно форсувало і регламентувало їх формування. В результаті бюрократизовані привілейовані класи ніколи не могли піднятися на весь зріст, і держава в Росії тим більше наближалося до азіатської деспотії.

Візантійський самодержавство, офіційно засвоєне московськими царями з початку XVI століття, змирившись феодальне боярство за допомогою дворянства і підпорядкував собі дворянство, закабалити йому селянство, щоб перетворитися на цій основі в петербурзький імператорський абсолютизм. Запізненість всього процесу досить характеризується тим, що кріпосне право, зародившись з кінця XVI століття, склалося в XVII, досягло розквіту в XVIII і було юридично скасовано лише в 1861 році.

Духовенство, слідом за дворянством, зіграло в освіті царського самодержавства чималу роль, але цілком службову. Церква ніколи не піднімалася в Росії до тієї командуючою висоти, що на католицькому Заході: вона задовольнялася місцем духовної прислуги за самодержавства і ставила це в заслугу своїм смирення. Єпископи і митрополити розташовували владою лише як ставленики світської влади. Патріархи змінювалися разом з царями. У петербурзький період залежність церкви від держави стала ще більш рабської. 200 тисяч священиків і ченців становили в сутності частина бюрократії, свого роду поліцію віросповідання. У відшкодування за це монополія православного духовенства у справах віри, його землі та доходи огороджувались поліцією загального порядку.

Слов'янофільство, месіанізм відсталості, будувало свою філософію на тому, що російський народ і його церква наскрізь демократичні, а офіційна Росія - це німецька бюрократія, насаджена Петром. Маркс зауважив з цього приводу: "Адже точно так само і тевтонські осли звалюють деспотизм Фрідріха II і т. д. на французів, ніби відсталі раби не потребують завжди в цивілізованих рабів, щоб пройти потрібну вишкіл". Це коротке зауваження вичерпує до дна не тільки стару філософію слов'янофілів, але і новітні одкровення "расистів".

Убогість не тільки російського феодалізму, а й всієї старої російської історії найбільш гнітюче своє вираження знаходила у відсутності справжніх середньовічних міст як ремісничо-торговельних центров6. Ремесло не встигло в Росії відокремитися від землеробства і зберігало характер кустарництва. Старі російські міста були торговими, адміністративними, військовими і поміщицькими, отже, споживають, а не виробляють центрами. Навіть Новгород, близьке до Ганзе і не знав татарського ярма, був лише торговельним, а не промисловим містом. Правда, розкиданість селянських промислів по різних районах створювала потреба в торговому посередництві широкого масштабу. Але кочують торговці ні в якій мірі не могли зайняти у суспільному житті те місце, яке на Заході належало ремісничо-цехової і торгово-промислової дрібної та середньої буржуазії, нерозривно пов'язаної зі своєю селянської периферією. Головні шляхи російської торгівлі до того ж вели за кордон, забезпечуючи вже з віддалених століть керівництво за іноземним торговим капіталом і надаючи напівколоніальний характер всього обороту, в якому російська торговець був посередником між західними містами і російської селом. Цей рід економічних відносин отримав подальший розвиток в епоху російського капіталізму і знайшов своє крайнє вираження в імперіалістської війні.

Нікчемність російських міст, найбільш способствовавшее виробленні азіатського типу держави, виключало, зокрема, можливість реформації, тобто заміни феодально-бюрократичного православ'я небудь модернізованої різновидом християнства, пристосованої до потреб буржуазного суспільства. Боротьба проти державної церкві не піднімалася над селянськими сектами, включаючи і саму могутню з них, старовірських розкол.

За півтора десятиліття до Великої французької революції в Росії вибухнуло рух козаків, селян і кріпаків уральських робітників, відоме під ім'ям пугачовщини. Чого не вистачало цьому грізному народного повстання, щоб перетворитися в революцію? Третього стану. Без промислової демократії міст селянська війна не могла розвинутися в революцію, як селянські секти не могли піднятися до реформації. Результатом пугачовщини стало, навпаки, зміцнення бюрократичного абсолютизму як стража дворянських інтересів, знову виправдав себе у важку годину.

Європеїзація країни, формально почалася за Петра, все більше ставала протягом слідував століть потребою самого панівного класу, тобто дворянства. У 1825 році дворянська інтелігенція, політично узагальнивши цю потребу, прийшла до військового змови з метою обмеження самодержавства. Під тиском європейського буржуазного розвитку передове дворянство спробувало, отже, замінити відсутню третій стан. Але ліберальний режим воно хотіло все ж поєднувати з основами свого станового панування і тому найбільше боялося піднімати селян. Не дивно, якщо змова залишився підприємством блискучого, але ізольованого офіцерства, яке расшібла собі голову майже без бою. Такий сенс повстання декабристів.

Поміщики, які володіли фабриками, першими в середовищі свого стану стали схилятися на користь заміни кріпосної праці вільнонайманим. У цю ж сторону штовхав і возраставший експорт російського зерна за кордон. У 1861 році дворянська бюрократія, спираючись на ліберальних поміщиків, проводить свою селянську реформу. Безсилий буржуазний лібералізм складався при цій операції в якості покірного хору. Нема чого говорити, що царизм ще більше скнарість і злодійкувато дозволив основну проблему Росії, тобто аграрне питання, ніж прусська монархія, протягом найближчого десятиліття, дозволила основну проблему Німеччини, тобто її національне об'єднання. Дозвіл завдань одного класу руками іншого і є один з комбінованих методів, властивих відсталим країнам.

Бесспорнее все закон комбінованого розвитку виявляється, однак, на історії та характері російської промисловості. Виникнувши пізно, вона не повторювала розвитку передових країн, а включалася в це останнє, пристосовуючи до своєї відсталості його новітні досягнення. Якщо господарська еволюція Росії в цілому переступила через епохи цехового ремесла і мануфактури, то окремі галузі промисловості здійснювали ряд приватних стрибків через техніко-виробничі етапи, які на Заході вимірювалися десятиліттями. Завдяки цьому російська промисловість розвивалася в деякі періоди надзвичайно швидким темпом. Між першою революцією і війною промислова продукція Росії зросла приблизно вдвічі. Це здалося деяким російським історикам достатньою підставою для того висновку, що "легенду про відсталість і повільному зростанні доводиться залишити" Насправді можливість такого швидкого зростання визначилася саме відсталістю, яка, на жаль, збереглася не тільки до моменту ліквідації старої Росії, але, як спадщина її, і до сьогоднішнього дня.

Основним вимірником економічного рівня нації є продуктивність праці, яка, в свою чергу, залежить від питомої ваги промисловості в загальному господарстві країни. Напередодні війни, коли царська Росія досягла вищої точки свого добробуту, народний дохід на душу був у 8 - 10 разів нижче, ніж у Сполучених Штатах, що не дивно, якщо взяти до уваги, що 1/5 самодіяльного населення Росії зайнято було в сільському господарстві , тоді як у Сполучених Штатах на 1 зайнятого в землеробстві доводилося 2,5 зайнятих у промисловості. Додамо ще, що на 100 квадратних кілометрів в Росії припадало напередодні війни 0,4 кілометра залізниць, у Німеччині - 11,7, в Австро-Угорщині - 7,0. Решта порівняльні коефіцієнти того ж типу.

Але саме в області господарства, як уже сказано, закон комбінованого розвитку виступає з найбільшою силою. У той час як селянське землеробство, в головній масі своїй, залишалося до самої революції мало не на рівні XVII століть, промисловість Росії, по своїй техніці і капіталістичної структурі, стояла на рівні передових країн, а в деяких відносинах навіть випереджала їх. Дрібні підприємства, з числом робочих до 100 чоловік, охоплювали в 1914 році в Сполучених Штатах 35% загального числа промислових робітників, а в Росії - лише 17,8%. При приблизно однаковому питомій вазі середніх і великих підприємств, в 100 - 1000 робітників, підприємства-гіганти, понад 1000 робочих кожне, займали в С. Штатах 17,8% загального числа робітників, а в Росії - 41,4%! Для найважливіших промислових районів останній відсоток ще вищий: для петроградського - 44,4%, для московського - навіть 57,3%. Подібні ж результати вийдуть, якщо порівняємо російську промисловість з британською або німецької. Цей факт, вперше встановлений нами в 1908 році, важко вкладається в банальне уявлення про економічну відсталість Росії. А між тим він не спростовує відсталості, а лише діалектично доповнює її.

Злиття промислового капіталу з банківським проведено було в Росії знову-таки з такою повнотою, як, мабуть, ні в якій іншій країні. Але підпорядкування промисловості банкам означало тим самим підпорядкування її західноєвропейському грошового ринку. Важка промисловість (метал, вугілля, нафта) була майже цілком підконтрольна іноземному фінансовому капіталу, який створив для себе допоміжну і посередницьку систему банків в Росії. Легка промисловість йшла по тому ж шляху. Якщо іноземці володіли загалом близько 40% всіх акціонерних капіталів Росії, то для провідних галузей промисловості цей відсоток стояв значно вище. Можна сказати без жодного перебільшення, що контрольний пакет акцій російських банків, заводів і фабрик перебував за кордоном, причому частка капіталів Англії, Франції та Бельгії була майже вдвічі вища за частку Німеччини.

Умовами походження російської промисловості та її структурою визначався соціальний характер російської буржуазії та її політичний вигляд. Висока концентрація промисловості вже сама по собі означала, що між капіталістичними верхами і народними масами не було ієрархії перехідних шарів. До цього приєднувалося те, що власниками найважливіших промислових, банківських і транспортних підприємств були іноземці, які реалізували не тільки витягнуту з Росії прибуток, а й свій політичний вплив в іноземних парламентах і не тільки не посували вперед боротьбу за російську парламентаризм, але часто протидіяли їй: досить згадати ганебну роль офіційної Франції. Такі елементарні і непереборні причини політичної ізольованості і антинародного характеру російської буржуазії. Якщо на зорі своєї історії вона була занадто незрілої, щоб здійснити реформацію, то вона виявилася переспілої, коли настав час для керівництва революцією.

Відповідно до загальним ходом розвитку країни резервуаром, з якого формувався російський робітничий клас, було не цехове ремесло, а сільське господарство, не місто, а село. Російський пролетаріат складався при цьому не поступово, століттями, витягав за собою тягар минулого, як в Англії, а стрибками, шляхом крутий зміни обстановки, зв'язків, відносин і різкого розриву з вчорашнім днем. Саме це - в поєднанні з концентрованим гнітом царизму - зробило російських робітників сприйнятливими до найбільш сміливих висновків революційної думки, подібно до того як запізніла російська промисловість виявилася сприйнятливою до останнім словом капіталістичної організації.

Коротку історію свого походження російський пролетаріат завжди відтворював заново. У той час як в металообробної промисловості, особливо в Петербурзі, кристалізувався шар потомствених пролетарів, остаточно порвали з селом, на Уралі переважав ще тип напівпролетарів-полукрестьяніна. Щорічний приплив свіжої робочої сили з сіл у всі промислові райони оновлював зв'язок пролетаріату з його основних соціальних резервуаром.

Політична недієздатність буржуазії безпосередньо визначалася характером її відносин до пролетаріату і селянству. Вона не могла вести за собою робітників, які вороже протистояли їй у повсякденному житті і дуже рано навчилися узагальнювати свої завдання. Але вона опинилася в такій же мірі нездатною вести за собою селянство, бо була пов'язана мережею спільних інтересів з поміщиками і боялася потрясіння власності в якому б то не було вигляді. Запізненість російської революції виявилася, таким чином, не тільки питанням хронології, а й питанням соціальної структури нації.

Англія здійснювала свою пуританську революцію, коли все населення її НЕ превишало5 - мільйони, з яких півмільйона припадало на Лондон. Франція в епоху своєї революції мала в Парижі теж лише півмільйона з 25 мільйонів всього населення. Росія початку XX століття налічувала близько 150 мільйонів населення, з яких понад трьох мільйонів припадало на Петроград і Москву. За цими порівняльними цифрами ховаються найбільші соціальні відмінності. Не тільки Англія XVII, а й Франція XVIII століття не знали ще сучасного пролетаріату. Тим часом у Росії робітничий клас у всіх галузях праці, в місті і в селі, налічував до 1905 року вже не менше 10 мільйонів душ, що з сім'ями складало понад 25 мільйонів, тобто більше, ніж населення Франції в епоху Великої революції. Від міцних ремісників і незалежних селян армії Кромвеля - через санкюлотів Парижа - до індустріальних пролетарів Петербурга революція глибоко змінила свою соціальну механіку, свої методи, а тим самим і свої цілі.

Події 1905 року були прологом обох революцій 1917 року: Лютневої і Жовтневої. У пролозі були закладені всі елементи драми, але тільки не доведені до кінця. Російсько-японська війна розхитала царизм. На фоні руху мас ліберальна буржуазія налякала монархію своєю опозицією. Робочі організовувалися самостійно від буржуазії і на противагу їй, у вигляді порад, вперше покликаних тоді до життя. Селянство повставало за землю на величезному протязі країни. Як селяни, так і революційні частини армії тяглися до порад, які в момент вищого підйому революції відкрито оскаржували влада у монархії. Проте всі революційні сили виступали тоді вперше, досвіду у них не було і не вистачало впевненості. Ліберали демонстративно відсахнулися від революції саме в той момент, коли виявилося, що недостатньо розхитати царизм, треба ще повалити його. Крутий розрив буржуазії з народом, причому вона і тоді вже захопила за собою значні кола демократичної інтелігенції, полегшив монархії розшарування армії, виділення вірних частин і криваву розправу над робітниками і селянами. Хоч і недосчітиваясь дещо яких ребер, царизм вийшов все ж з випробувань 1905 живим і досить сильним.

Які ж зміни у співвідношення сил внесло історичний розвиток за 11 років, що відокремили пролог від драми? Царизм прийшов за цей період у ще більше протиріччя з потребами історичного розвитку. Буржуазія стала економічно більш могутньою, але, як ми вже бачили, це могутність спиралося на більш високу концентрацію промисловості і на зрослу роль іноземного капіталу. Під дією уроків 1905 буржуазія стала ще консервативніші і підозріліше. Питома вага дрібної та середньої буржуазії, незначний і раніше, ще більш знизився. Якої-небудь стійкої соціальної опори у демократичної інтелігенції взагалі не було. Вона могла мати перехідне політичний вплив, але не могла грати самостійної ролі: залежність її від буржуазного лібералізму надзвичайно зросла. Дати селянству програму, прапор, керівництво міг за цих умов тільки молодий пролетаріат. Що постали перед ним, таким чином, грандіозні завдання породили нагальну потребу в особливій революційної організації, яка могла б відразу охопити народні маси і зробити їх здатними до революційної дії під керівництвом робітників. Так, ради 1905 року одержали гігантське розвиток в 1917 році. Що поради, відзначимо тут же, представляють собою не просто породження історичної запізненості Росії, а є продуктом комбінованого розвитку, свідчить хоча б той факт, що пролетаріат найбільш індустріальній країни, Німеччині, не знайшов під час революційного підйому 1918 - 1919 років іншої форми організації , як поради.

Революція 1917 року все ще мала своїм безпосереднім завданням повалення бюрократичної монархії. Але, на відміну від старих буржуазних революцій, як вирішальної сили виступав тепер новий клас, що склався на основі концентрованої індустрії, озброєний новою організацією і новими методами боротьби. Закон комбінованого розвитку розкривається тут перед нами в крайньому своєму вираженні: почавши з повалення середньовічного гнилля, революція протягом декількох місяців ставить у влади пролетаріат з комуністичною партією на чолі.

За відправним своїм завданням російська революція була, таким чином, демократичною революцією. Але вона по-новому поставила проблему політичної демократії. У той час як робочі покрили всю країну порадами, включивши в них солдатів і почасти селян, буржуазія все ще продовжувала торгуватися, скликати або не скликати їй Установчі збори.

У ході викладу подій питання це стане перед нами у всій своїй конкретності. Тут ми хочемо тільки намітити місце рад в історичному чергуванні революційних ідей і форм.

У середині XVII століття буржуазна революція в Англії розгорнулася в оболонці релігійної реформації. Боротьба за право молитися за власним молитвенику ототожнювалася з боротьбою проти короля, аристократії, князів церкви і Риму. Просвітеріане і пуритани були глибоко переконані, що вони свої земні інтереси ставлять під непорушне заступництво божественного промислу. Завдання, за які боролися нові класи, нерозривно зрослися в їх свідомості з текстами біблії і з формами церковного вжитку. Емігранти несли з собою цю кров'ю скріплену традицію за океан. Звідси виняткова живучість англосаксонських інтерпретацій християнства. Ми бачимо, як і сьогодні ще міністри-соціалісти "Великобританії обгрунтовують своє боягузтво тими самими магічними текстами, в яких люди XVII століття шукали виправдання для свого мужності.

У Франції, яка переступила через реформацію, католицька церква, як державну, дожила до революції, яка знайшла не в текстах біблії, а в абстракціях демократії вираз і виправдання для задач буржуазного суспільства. Яка б не була ненависть нинішніх заправив Франції до якобінізму, але факт такий, що саме завдяки суворої роботі Робесп'єра вони все ще зберігають можливість прикривати своє консервативне панування формулами, за допомогою яких було ніколи підірвано старе суспільство.

Кожна з великих революцій відзначала новий етап буржуазного суспільства і нові форми свідомості його класів. Як Франція переступила через реформацію, так Росія переступила через формальну демократію. Російська революційна партія, якій належало накласти свою печатку на цілу епоху, шукала вирази для завдань революції не в біблії і не в секуляризованому християнстві чистої демократії, а в матеріальних відносинах суспільних класів. Радянська система дала цим відносинам найбільш просте, незамаскована, прозоре вираз. Панування трудящих вперше знайшло своє здійснення в системі світової, яка, які б не були її найближчі історичні перипетії, так само невикорінно проникла у свідомість мас, як свого часу система реформації або чистої демократії.

 Царська Росія у війні

Участь Росії у війні було суперечливо за мотивами і цілям. Кривава боротьба велася, по суті, за світове панування. У цьому сенсі вона Росії була не по плечу. Так звані військові цілі самої Росії (турецькі протоки, Галичина, Вірменія) мали провінційний характер і могли бути дозволені лише попутно, в залежності від ступеня їх відповідності інтересам вирішальних учасників війни.

У той же час Росія, як великої держави, не могла не брати участь у звалищі передових капіталістичних країн, як вона не могла, в попередню епоху, не вводити у себе заводи, фабрики, залізниці, скорострільні рушниці і літаки. Нерідкі серед російських істориків новітньої школи суперечки про те, якою мірою царська Росія дозріла для сучасної імперіалістичної політики, впадають часто-густо в схоластику, бо розглядають Росію на міжнародній арені ізольовано, як самостійний фактор. Тим часом вона була лише ланкою системи.

Індія, і по суті і по формі, брала участь у війні, як колонія Англії. Втручання Китаю, у формальному сенсі "добровільне", було на ділі втручанням раба в бійку панів. Участь Росії проходило десь посередині між участю Франції та участю Китаю. Росія оплачувала таким шляхом право складатися в союзі з передовими країнами, ввозити капітали і платити по ним відсотки, тобто по суті своє право бути привілейованої колонією своїх союзників; але в той же час і своє право тиснути і грабувати Туреччину, Персію, Галичину , взагалі більш слабких і відсталих, ніж вона сама. Двоїстий імперіалізм російської буржуазії мав в основі своїй характер агентури інших більш могутніх світових сил.

Китайське компрадорство є класичним типом національної буржуазії, конституйованої по типу агентурного посередництва між іноземним фінансовим капіталом і господарством власної країни. У світовій ієрархії держав Росія займала до війни значно більш високе місце, ніж Китай. Яке місце зайняла б вона після війни, не будь революції, питання інше. Але російське самодержавство, з одного боку, російська буржуазія - з іншого, несли в собі все більш яскраво виражені риси компрадорства: вони жили і харчувалися зв'язком з іноземним імперіалізмом, служили йому і, не спираючись на нього, триматися не могли. Правда, вони зрештою не встояли і за його підтримки. Полукомпрадорская російська буржуазія мала світові імперіалістичні інтереси в тому ж сенсі, в якому працює з відсотка агент живе інтересами свого господаря.

Знаряддям війни є армія. Так як кожна армія в національній міфології вважається непереможною, то панівні класи Росії не бачили підстави робити виняток і для царської армії. На ділі ж вона представляла серйозну силу лише проти полуварварскую народностей, дрібних сусідів і розкладаються держав; на європейській арені могла діяти лише у складі коаліцій; в справі оборони виконувала своє завдання лише в поєднанні з неосяжністю просторів, рідкістю населення і непрохідністю шляхів. Віртуозом армії кріпаків мужиків був Суворов. Французька революція, распахнувшейся двері новому суспільству і новому військовому мистецтву, винесла суворовської армії смертний вирок.

Полуотмена кріпацтва та введення загальної військової повинності модернізували армію в тих же межах, що і країну, тобто внесли до армії всі протиріччя нації, якої ще тільки належало виконати свою буржуазну революцію. Правда, царська армія будувалася і озброювалася за західними зразками; але це стосувалося більше форми, ніж істоти. Між культурним рівнем селянина-солдата і рівнем військової техніки не було відповідності. У командному складі знаходили своє вираження невігластво, лінощі і злодійкувато панівних класів Росії. Промисловість і транспорт незмінно виявляли свою неспроможність перед обличчям концентрованих запитів воєнного часу. Збройні, здавалося б, у перший день війни як слід, війська невдовзі вже виявлялися не тільки без зброї, але і без чобіт. У російсько-японській війні царська армія показала, чого вона варта. В епоху контрреволюції монархія, за допомогою Думи, поповнила військові склади і наклала на армію безліч латок, в тому числі і на репутацію її непереможність. У 1914 році прийшла нова, набагато більш тяжка перевірка.

Відносно військового постачання і фінансів Росія відразу виявляється під час війни в рабській залежності від своїх союзників. Це є лише військове вираз її загальної залежності від передових капіталістичних країн. Але допомога з боку союзників не рятує становища. Недолік бойових припасів, нечисленність заводів для їх виробництва, рідкість залізничної мережі для їх підвезення перевели відсталість Росії загальнозрозумілою мовою поразок, які нагадали російським націонал-лібералам, що їхні предки не скоювали буржуазної революції і що нащадки тому в боргу перед історією.

Перші дні війни були і першими днями ганьби. Після низки приватних катастроф вибухнуло навесні 1915 року загальна відступ. Свою злочинну бездарність генерали зганяли на мирному населенні. Величезні простору насильно спустошувалися. Людська сарана викрадають нагайками в тил. Зовнішній розгром доповнювався внутрішнім.

У відповідь на тривожні питання своїх колег про становище на фронті військовий міністр генерал Поліванов відповідав дослівно: "Сподіваюся на простору непрохідні, на бруд невилазной і на милість угодника Миколая Мирлікійського, покровителя Святої Русі" (засідання 4 серпня 1915). Через тиждень генерал Рузський зізнавався тим же міністрам: "Сучасні вимоги військової техніки для нас непосильні. Принаймні, за німцями нам не наздогнати". Це не було хвилинне настрій. Офіцер Станкевич передає слова корпусного інженера: "Воювати з німцями безнадійно, бо ми нічого не в змозі зробити. Навіть нові прийоми боротьби перетворюються на причини наших невдач". Таких відгуків тьма.

Єдине, що російські генерали робили з розмахом, це витяг людського м'яса з країни. З яловичиною та свининою зверталися незрівнянно економніше. Сірі штабні нікчеми, як Янушкевич при Миколу Миколайовича і Алексєєв за царя, затикали всі діри новими мобілізаціями і втішали себе і союзників колонами цифр, коли потрібні були колони бійців. Мобілізовано було близько 15 мільйонів чоловік, які заповнювали депо, казарми, етапні пункти, юрмилися, топталися, наступаючи один одному на ноги, запеклим і проклинаючи. Якщо для фронту ці людські маси були уявною величиною, то вони були дуже дійсним фактором розрухи в тилу. Близько 5  \ ^ L  мільйона значилися убитими, пораненими і в полоні. Число дезертирів зростала. Уже в липні 1915 міністри голосили: "Бідна Росія. Навіть її армія, яка в минулі часи наповнювала світ громом перемог ... і та опиняється складався з одних тільки трусів і дезертирів".

Самі міністри, в стилі шибеників Гостро над "генеральська відступальні хоробрістю", витрачали в той же час годинник на обговорення проблеми: вивозити або не вивозити з Києва мощі? Цар вважав, що не треба, так як "німці не ризикнуть їх зачепити, а якщо чіпатимуть - тим гірше для німців". Але Синод вже приступив до вивезення: "Коли ми виїжджаємо, то беремо з собою найдорожче". Це відбувалося не в епоху хрестових походів, а в XX столітті, коли звістки про російських ураженнях передавалися по радіо.

Успіхи Росії проти Австро-Угорщини коренилися більше в Австро-Угорщині, ніж у Росії. Розпадалася габсбурзька монархія давно пред'являла попит на могильника, не вимагаючи від нього високої кваліфікації. Росія і в минулому мала успіх проти внутрішньо розкладалися держав, як Туреччина, Польща або Персія. Південно-Західний фронт російських військ, звернений проти Австро-Угорщини, знав великі перемоги, які виділяли його з інших фронтів. Тут висунулося кілька генералів, які, правда, нічим не довели своїх військових обдарувань, але не були, принаймні, просякнуті наскрізь фаталізмом незмінно битих воєначальників. З цього середовища вийшло надалі кілька білих "героїв" громадянської війни.

Усі шукали, на кого б звалити провину. Звинувачували поголовно євреїв у шпигунстві. Громили людей з німецькими прізвищами. Штаб великого князя Миколи Миколайовича наказав розстріляти жандармського полковника Мясоєдова, як німецького шпигуна, яким він, мабуть, не був. Заарештували Сухомлинова, військового міністра, порожнього і неохайного людини, звинувативши його, може бути і не без підстави, в зраді. Британський міністр закордонних справ Грей сказав голові російської парламентської делегації: ваш уряд дуже сміливе, якщо вирішується під час війни звинуватити військового міністра в зраді. Штаби і Дума звинувачували двір у германофільстві. Всі разом заздрили союзникам і ненавиділи їх. Французьке командування щаділо свої армії, підставляючи російських солдатів. Англія розгойдувалася повільно. У вітальнях Петрограда і штабах фронту мило жартували: "Англія присягнулася триматися до останньої краплі крові ... російського солдата". Ці жарти повзли вниз і доповзає до фронту. "Все для війни!" - Говорили міністри, депутати, генерали, журналісти. "Так, - починав роздумувати в окопі солдат, - вони всі готові воювати до останньої краплі ... моєї крові".

Російська армія втратила за всю війну вбитими понад, ніж будь-яка армія, що брала участь в бійні народів, саме близько 2 1/2 мільйони душ, або 40% втрат усіх армій Антанти. У перші місяці солдати гинули під снарядами не розмірковуючи або розмірковуючи мало. Але у них накопичувався з дня на день досвід, гіркий досвід низів, якими не вміють командувати. Вони вимірювали масштаб генеральської плутанини безцільними пересуваннями на відстаючих підошвах і числом нез'їдених обідів. Від кривавої мішанини людей і речей виходило узагальнююче слово:  нісенітниця,  яке на солдатському мовою замінювалося іншим, більш соковитим словом.

Найшвидше розкладалася селянська піхота. Артилерія, з високим відсотком промислових робітників, відрізняється взагалі незрівнянно більшою сприйнятливістю до революційних ідей: це яскраво позначилося в 1905 році. Якщо в 1917-му артилерія, навпаки, виявила більший консерватизм, ніж піхота, то причина в тому, що через піхотні частини, як через решето, проходили все нові і все менш оброблені людські маси; артилерія ж, що несла незмірно менше втрат, зберігала старі кадри. Те ж спостерігалося і в інших спеціальних військах. Але врешті-решт здавала і артилерія.

Під час відступу з Галичини виданий був секретний наказ верховного головнокомандуючого: пороти солдатів різками за дезертирство та інші злочини. Солдат Пірейко розповідає: "Стали пороти солдатів різками за самий дрібний проступок, наприклад за самовільну відсутність з частини на кілька годин, а іноді просто пороли для того, щоб різками підняти військовий дух". Вже 17 вересня 1915 Куропаткін записував, посилаючись на Гучкова: "Нижні чини почали війну з підйомом. Тепер стомлені і від постійного відступу втратили віру в перемогу". В цей же приблизно час міністр внутрішніх справ відгукувався про знаходяться в Москві 30 000 видужуючих солдатів:

"Це буйна вольниця, не визнає дисципліни, скандалять, що вступає в сутички з городовими (нещодавно один був убитий солдатами), відбиваємо заарештованих і т. д. Безсумнівно, що у разі заворушень вся ця орда встане на сторону натовпу". Той же солдат Пірейко пише: "Всі поголовно цікавилися тільки світом ... Хто переможе і якою буде світ - це найменше цікавило армію: їй потрібен був мир у що б то не стало, бо вона втомилася від війни".

Спостережна жінка С. Федорченко підслухала, як сестра милосердя, розмови солдатів, майже що думки їх, і вміло записала на розрізнених сторінках. Отримана таким шляхом невелика книжка "Народ на війні" дозволяє заглянути в ту лабораторію, де бомби, колючий дріт, задушливі гази і ницість влади обробляли протягом довгих місяців свідомість кількох мільйонів російських селян і де поряд з людськими кістками хрустіли вікові забобони. У багатьох саморобних солдатських афоризмах полягали вже гасла прийдешньої громадянської війни.

Генерал Рузський скаржився в грудні 1916 року, що Рига - нещастя Північного фронту. Це "Розпропагандовані гніздо", як і Двинск. Генерал Брусилов підтверджував: з ризького району частині прибували деморалізованими, солдати відмовлялися йти в атаку, одного ротного підняли на багнети, довелося розстріляти кілька людей, і пр. "Грунт для остаточного розкладання армії була очевидна задовго до перевороту", - визнає Родзянко, пов'язаний з офіцерством і відвідував фронт.

Спочатку розрізнені революційні елементи тонули в армії майже безслідно. Але в міру зростання загального невдоволення вони спливали. Відправка на фронт, у вигляді кари, робітників-страйкарів поповнювала ряди агітаторів, а відступу створювали для них сприятливу аудиторію. "Армія в тилу і особливо на фронті, - доносить охранка, - сповнена елементами, з яких одні здатні стати активною силою повстання, а інші можуть лише відмовитися від каральних дій". Петроградське губернське жандармське управління доносить в жовтні 1916 року, на підставі доповіді уповноваженого Земського союзу, що настрій в армії тривожне, відносини між офіцерами і солдатами вкрай натягнуті, мають місце навіть криваві зіткнення, всюди тисячами зустрічаються дезертири. "Всякий, що побував поблизу армії, повинен винести повне і переконане враження про безумовне моральному розкладанні військ". З обережності доповідь додає, що хоча багато чого в цих повідомленнях і здається малоймовірним, однак доводиться вірити, так як багато лікарів, які повернулися з діючої армії, робили повідомлення в тому ж дусі.

Настрої тилу відповідали настроям фронту. На конференції кадетської партії в жовтні 1916 року більшість делегатів відзначало апатію і зневіру у переможний результат війни - "у всіх верствах населення, особливо ж у селі і в середовищі міської бідноти". 30 жовтня 1916 директор департаменту поліції писав у зведенні донесень про "спостережуваному повсюдно і у всіх верствах населення як би стомленні війною і жадобі якнайшвидшого світу, байдуже, на яких би умовах такої ні було укладено".

Через кілька місяців всі ці панове, депутати і поліцейські, генерали і земські уповноважені, лікарі та колишні жандарми, будуть однаково стверджувати, що революція вбила в армії патріотизм і що вірну перемогу вирвали у них з рук більшовики.

***

Корифеями в хорі войовничого патріотизму виступали, без сумніву, конституціоналісти-демократи (кадети). Розірвавши свої проблематичні зв'язку з революцією ще наприкінці 1905 року, лібералізм з початку контрреволюції підняв прапор імперіалізму. Одне випливало з іншого: раз немає можливості очистити країну від феодального мотлоху, щоб забезпечити буржуазії панівне становище, залишається укласти союз з монархією і дворянством, щоб забезпечити капіталу краще становище на світовій арені. Якщо вірно, що світову катастрофу готували з різних кінців, так що вона народилася, до деякої міри, несподіваною навіть для найбільш відповідальних її організаторів, то настільки ж безсумнівно, що в підготовці її російський лібералізм, як натхненник зовнішньої політики монархії, займав не останнє місце . Війну 1914 вожді російської буржуазії з повним правом зустріли, як свою війну. У тор жественное засіданні Державної думи 26 липня 1914 представник кадетської фракції заявив: "Ми не ставимо умов і вимог, ми просто кладемо на ваги тверду волю здолати супротивника". Національне єднання стало і в Росії офіційною доктриною. Під час патріотичних маніфестацій у Москві оберцеремоніймейстер граф Бенкендорф заявив дипломатам: "Ось вам революція, яку нам пророкували в Берліні!" "Подібна думка, - пояснює французький посол Палеолог, - мабуть, захоплює всіх". Люди вважали своїм обов'язком живити і сіяти ілюзії в обстановці, яка, здавалося б, начисто їх виключала.

Протверезних уроків довелося чекати недовго. Вже незабаром після початку війни один з найбільш експансивних кадетів, адвокат і поміщик Родичев, вигукнув на засіданні Центрального комітету своєї партії: "Та невже ви думаєте, що з цими дурнями можна перемогти!" Події показали, що з дурнями перемогти не можна. Втративши, на добру половину, віру в перемогу, лібералізм намагався використовувати інерцію війни для того, щоб провести чистку камарильї і примусити монархію до угоди. Головним знаряддям для цієї мети служило звинувачення придворної партії в германофільстві та підготовці сепаратного миру.

Навесні 1915 року, коли беззбройні війська відступали по всьому фронту, в урядових сферах вирішено було, не без тиску союзників, залучити ініціативу приватної промисловості до роботи на армію. Створене з цією метою Особлива нарада включало, поряд з бюрократами, найбільш впливових промислових діячів. Земський і міський союзи, що виникли на початку війни, і військово-промислові комітети, створені весною 1915 року, стали опорними позиціями буржуазії в боротьбі за перемогу і за владу. Державна дума, спираючись на ці організації, повинна була впевненіше виступати як посередниця між буржуазією і монархією.

Широкі політичні перспективи не відволікали, однак, поглядів від повновагих завдань дня. З Особливої ??наради, як з центрального резервуара, десятки і сотні мільйонів, слагавшихся в мільярди, розподілялися по розгалуженим каналам, рясно зрошуючи промисловість і живлячи по шляху безліч апетитів. У Державній думі і в пресі оголошувалися деякі військові прибули за 1915 - 1916 роки: товариство московських ліберальних текстильників Рябушинских показало 75% чистого прибутку; товариські мануфактура - навіть 111%; мідепрокатних завод Кольчугіна приніс понад 12 мільйонів при основному капіталі в 10 мільйонів. У цьому секторі чеснота патріотизму нагороджувалася щедро і то негайно.

Спекуляція всіх видів і гра на біржі досягли пароксизму. Величезні стану виникали з кривавої піни. Недолік у столиці хліба і палива не заважав придворному ювелірові Фаберже хвалитися тим, що ніколи ще він не робив таких прекрасних справ. Фрейліна Вирубова розповідає, що ні в один сезон не замовлялося стільки дорогих нарядів, як взимку 1915/16 року, і не купувалося стільки діамантів. Нічні установи були переповнені героями тилу, легальними дезертирами і просто поважними людьми, занадто старими для фронту, але досить молодими для радощів життя. Великі князі були не останніми з учасників бенкету під час чуми. Ніхто не боявся витратити занадто багато. Зверху падав безперервний золотий дощ. "Товариство" підставляло руки і кишені, аристократичні дами високо піднімали подоли, все шльопали по кривавого бруду - банкіри, інтенданти, промисловці, царські і великокнязівські балерини, православні ієрархи, фрейліни, ліберальні депутати, фронтові і тилові генерали, радикальні адвокати, ясновельможні ханжі обох статей, численні племінники і особливо племінниці. Всі поспішали хапати і жерти, в страху, що благодатний дощ припиниться, і все з обуренням відкидали ганебну ідею передчасного світу.

Загальні бариші, зовнішні поразки, внутрішні небезпеки зблизили між собою партії імущих класів. Роз'єднана напередодні війни Дума отримала в 1915 році своє патріотично-опозиційна більшість, яка прийняла назву "прогресивного блоку". Офіційною метою його було оголошено, зрозуміло, "задоволення потреб, викликаних війною". Зліва не ввійшли до блоку соціал-демократи і трудовики, справа - свідомо чорносотенні угруповання. Всі інші фракції Думи - кадети, прогресисти, три групи октябристів, центр і частина націоналістів - входили в блок або примикали до нього, як і національні групи: поляки, литовці, мусульмани, євреї та ін Щоб не злякати царя формулою відповідального міністерства , блок вимагав "об'єднаного уряду з осіб, що користуються довірою країни". Міністр внутрішніх справ князь Щербатов тоді ж охарактеризував прогресивний блок як тимчасове "об'єднання, викликане побоюваннями соціальної революції". Щоб зрозуміти це, не потрібно було, втім, великий проникливості. Мілюков, який очолював кадет, а тим самим і опозиційний блок, говорив на конференції своєї партії: "Ми ходимо по вулкану ... Напруга досягла останньої межі ... Досить необережно кинутого сірника, щоб спалахнув страшний пожежа ... Яка б не була влада , - худа або хороша, - але зараз тверда влада необхідна більш, ніж будь-коли ".

Надія на те, що цар під вагою поразок піде на поступки, була така велика, що в ліберальній пресі з'явився в серпні готовий список передбачуваного "кабінету довіри", з головою Думи Родзянко в якості прем'єра (за іншою версією, на цю роль намічався голова Земського союзу князь Львів), з міністром внутрішніх справ - Гучковим, закордонних справ - Мілюков і т. д. Більшість цих осіб, призначалися себе для союзу з царем проти революції, виявилися через півтора року членами "революційного" уряду. Такі витівки історія дозволяла собі не раз. Цього разу жарт виявився, принаймні, короткою.

Більшість міністрів кабінету Горемикін було не менше кадет залякане ходом справ і тому схилялося до угоди з прогресивним блоком. "Уряд, який не має за собою довіри ні носія верховної влади, ні армії, ні міст, ні земств, ні дворян, ні купців, ні робочих, не може не тільки працювати, але й існувати. Це очевидний абсурд". Такими словами князь Щербатов оцінював у серпні 1915 року той уряд, в якому він сам складався міністром внутрішніх справ. "Якщо тільки обставити все пристойно і дати лазівку, - говорив міністр закордонних справ Сазонов, - то кадети перші підуть на угоду. Мілюков - найбільший буржуй і найбільше боїться соціальної революції. Та й більшість кадетів тремтять за свої капітали". З свого боку, і Мілюков вважав, що прогресивному блоку доведеться "де в чому поступитися". Торгуватися готові були, отже, обидві сторони, і справа здавалася зовсім на мазі. Але 29 серпня прем'єр Горемикін, обтяжений роками і почестями бюрократ, старий цинік, який робив політику між двох гранпасьянсов і відмовляли від всяких скарг тим, що війна його "не стосується", виїхав до ставку до царя з доповіддю і повернувся з повідомленням, що все і вся повинні залишатися на місці, крім норовливої ??Думи, яка повинна бути розпущена 3 вересня. Читання царського указу про розпуск Думи було вислухано без єдиного слова протесту: депутати прокричали царю "ура" і розійшлися.

Яким же чином царський уряд, ні на кого, за власним зізнанням, не спиралося, протрималося після цього ще понад півтора роки? Тимчасові успіхи російських військ надали безсумнівно свою дію, підкріплене дією благодатного золотого дощу. Успіхи на фронті, правда, скоро припинилися, але прибутку в тилу тривали. Однак головна причина зміцнення монархії за дванадцять місяців до її повалення коренилася в різкій диференціації народного невдоволення. Начальник московського охоронного відділення доносив про поправіння буржуазії під впливом "страху перед можливістю революційних, після війни, ексцесів": під час війни, як бачимо, революція все ще вважалася виключеною. Промисловців тривожило, понад те, "загравання деяких керівників військово-промислових комітетів з пролетаріатом". Загальний висновок жандармського полковника Мартинова, для якого не безслідно пройшло професійне читання марксистської літератури, свідчив, що причиною деякого поліпшення політичної обстановки є "все більш і більш прогресуюча диференціація суспільних класів, розкриваються різкі суперечності в їх інтересах, особливо гостро чувствуемого у переживають час".

Розпуск Думи у вересні 1915 був прямим викликом буржуазії, а не робочим. Але в той час як ліберали розходилися при криках "ура", правда, не дуже захоплених, робітники Петрограда та Москви відповіли страйками протесту. Це ще більш охолодило лібералів: вони пущі всього боялися втручання непрошеного третього в їх сімейний діалог з монархією. Але що робити далі? Під легке бурчання лівого крила лібералізм зупинив свій вибір на випробуваному рецепті: стояти виключно на легальній грунті і зробити бюрократію "як би непотрібною" шляхом виконання патріотичних функцій. Список ліберального міністерства довелося в усякому разі відкласти.

Положення тим часом погіршувався автоматично. У травні 1916 року Дума була знову зібрана, але ніхто, власне, не знав навіщо. Закликати до революції Дума в усякому разі не збиралася. А крім цього їй нічого було сказати. "У цій сесії, - згадує Родзянко, - заняття йшли мляво, депутати несправне відвідували засідання ... Постійна боротьба здавалася безплідною, уряд нічого не хотіло слухати, нелад росла, і країна йшла до загибелі". У страху буржуазії перед революцією і в безсиллі буржуазії без революції монархія почерпает протягом 1916 подобу суспільної опори.

До осені становище ще більше загострилося. Безнадія війни стала очевидною для всіх, обурення народних мас загрожувало ось-ось перелитися через край. Атакуючи і раніше палацову партію за "германофільство", ліберали вважали водночас необхідним промацати шанси світу, підготовляючи свій завтрашній день. Тільки так і пояснюються стокгольмські переговори одного з вождів прогресивного блоку, депутата Протопопова, з німецьким дипломатом Варбургом в Стокгольмі восени 1916 року. Думська делегація, яка завдала дружні візити французам і англійцям, могла без праці переконатися в Парижі та Лондоні, що дорогі союзники мають намір під час війни вичавити з Росії всі життєві соки, щоб після перемоги зробити відсталу країну головним полем своєї економічної експлуатації. Розбита Росія на буксирі переможної Антанти означала б колоніальну Росію. Російським імущим класам не залишалося іншого виходу, як спробувати вивільнитися з занадто тісних обіймів Антанти і знайти самостійний шлях до миру, використавши антагонізм двох могутніх таборів. Побачення голови думської делегації з німецьким дипломатом, як перший крок на цьому шляху, означало і загрозу за адресою союзників з метою домогтися поступок, і промацування дійсної можливості зближення з Німеччиною. Протопопов діяв у згоді не тільки з царською дипломатією, - саме побачення відбувалося в присутності російського посла у Швеції, - а й з усієї делегацією Державної думи. Попутно ліберали переслідували цієї розвідкою важливу внутрішню мету:

покладися на нас, натякали вони цареві, і ми тобі влаштуємо сепаратний мир краще і надійніше Штюрмера. За планом Протопопова, тобто його натхненників, російське уряд повинен був сповістити союзників "за кілька місяців вперед", що змушене припинити війну, причому якби союзники відмовилися від ведення мирних переговорів, Росія повинна була укласти сепаратний мир з Німеччиною. У своїй сповіді, написаній вже після революції, Протопопов говорить як про щось само собою зрозуміле: "Всі розумні люди в Росії, в числі їх чи не всі лідери партії" народної свободи "(ка-де), були переконані, що Росія не в змозі продовжувати війну ".

Цар, якому Протопопов після повернення доповідав про поїздку і переговорах, поставився до ідеї сепаратного миру з повним співчуттям. Він тільки не бачив підстав притягати до цієї справи лібералів. Те, що сам Протопопов мимохідь включився до складу палацової камарильї, порвавши з прогресивним блоком, пояснюється особистим характером цього фата, що закохався, за власними словами, в царя і царицю і заодно - в несподіваний портфель міністра внутрішніх справ. Але епізод Протопопівське зради лібералізму анітрохи не міняє загального змісту ліберальної зовнішньої політики як поєднання жадібності, боягузтва і віроломства.

1 листопада знову зібралася Дума. Напруга в країні стало нестерпним. Від Думи чекали рішучих кроків. Треба було щось зробити або, принаймні, сказати. Прогресивний блок знову опинився змушений вдатися до парламентських осторогу. Перераховуючи з трибуни найголовніші кроки уряду, Мілюков кожен раз запитував: "Дурість це чи зрада?" Високі ноти взяті були і іншими депутатами. Уряд майже не знайшло захисників. Воно відповіло по-своєму: промови думських ораторів були заборонені для друку. Вони розійшлися тому в мільйонах екземплярів. Не було урядової канцелярії не тільки в тилу, але і на фронті, де не переписувалися б заборонені промови, нерідко з доповненнями, отвечавшими темпераментом переписувача. Резонанс дебатів 1 листопада був такий, що обдав жутью самих викривачів.

Група крайніх правих, закоренілих бюрократів, надихають Дурново, приборкувачем революції 1905 року, подала в цей момент царю програмну записку. Око великодосвідчених сановників, що пройшли серйозну поліцейську школу, бачив дещо непогано і досить далеко, і якщо їх рецептура була непридатною, то лише тому, що проти хвороб старого режиму взагалі не існувало ліки. Автори записки виступали проти яких би то не було поступок буржуазної опозиції не тому, що ліберали захочуть зайти надто далеко, як думають вульгарні чорносотенці, на яких сановні реакціонери дивилися зверхньо, ??- ні, біда в тому, що ліберали "настільки слабкі, настільки розрізнені і, треба говорити прямо, настільки бездарні, що торжество їх було б настільки ж короткочасно, наскільки і неміцно ". Слабкість головною з опозиційних партій, "конституційно-демократичної" (кадетської) визначається вже її ім'ям:

вона назвалася демократичної, хоча по суті своїй буржуазна; будучи значною мірою партією ліберальних поміщиків, вона вписала в програму примусовий викуп землі. "Без цих козирів з чужої, що не ихней колоди, - пишуть таємні радники, користуючись звичними їм образами, - кадети є не більше як численне співтовариство ліберальних адвокатів, професорів і чиновників різних відомств - нічого більш". Інша річ - революціонери. Визнання значущості революційних партій записка супроводжує скреготом зубів: "Небезпека і силу цих партій складає те, що у них є ідея, є гроші (!), Є натовп, готова і добре організована". Революційні партії "має право розраховувати на співчуття переважної більшості селянства, яке піде за пролетарем негайно ж, як революційні вожді вкажуть їм чужу землю". Що дало б за цих умов встановлення відповідального міністерства? "Повний і остаточний розгром партій правих, поступове поглинання партій проміжних: центру, ліберальних консерваторів, октябристів і прогресистів партією кадетів, яка спочатку й отримала б вирішальне значення. Але кадетам загрожувала б та ж доля ... А потім? Потім виступила б революційна натовп , комуна, загибель династії, погроми майнових класів і, нарешті, мужик-розбійник ". Не можна заперечувати, що реакційно-поліцейська злоба піднімається тут до своєрідного історичного передбачення.

Позитивна програма записки не нова, але послідовна: уряд з нещадних прихильників самодержавства; скасування Думи; стан облоги в обох столицях; підготовка сил для придушення заколоту. Ця програма і була, по суті, покладена в основу урядової політики останніх передреволюційних місяців. Але успіх її припускав силу, яка опинилася в руках Дурново зимою 1905 року, але якої вже не існувало восени 1916 року. Монархія намагалася тому задушити країну крадькома і по частинах. Міністерство було оновлено за принципом "своїх" людей, безумовно відданих цареві і цариці. Але ці "свої", і перш за все перебіжчик Протопопов, були незначні й жалюгідні. Дума не була скасована, але знову розпущена. Оголошення стану облоги в Петрограді було прібережем для того моменту, коли революція вже здобула перемогу. А військові сили, підготовлені для придушення заколоту, виявилися самі охоплені заколотом. Все це виявилося вже через два-три місяці.

Лібералізм тим часом робив останні зусилля врятувати становище. Всі організації цензовой буржуазії підтримали листопадові мови думської опозиції рядом нових заяв. Найзухвалішою з'явилася резолюція союзу місті 9 грудня: "Безвідповідальні злочинці, нелюди готують Росії поразка, ганьба і рабство". Державна дума закликає "не розходитися до тих пір, поки створення відповідального уряду не буде досягнуто". Навіть Державна рада, орган бюрократії і великої власності, висловився за заклик до влади осіб, що користуються довірою країни. Подібне ж клопотання порушив і з'їзд об'єднаного дворянства: заговорили покриті мохом камені. Але ніщо не змінилося. Монархія не випускала залишки влади з рук.

Остання сесія останньої Думи, після коливань і зволікань, була призначена 14 лютого 1917 року. До пришестя революції залишалося менше двох тижнів. Чекали демонстрацій. У кадетському органі "Мова" поруч з оголошенням начальника Петроградського військового округу генерала Хабалова, забороняли демонстрації, надруковано було лист Мілюкова, застерігають робітників проти "дурних і небезпечних рад", що виходять з "темного джерела". Незважаючи на страйки, відкриття Думи обійшлося порівняно спокійно. Роблячи вигляд, що питання про влади її більше не цікавить, Дума зайнялася хоч і гострим, але чисто діловим питанням: продовольством. Настрій був мляве, згадував згодом Родзянко, "відчувалося безсилля Думи, стомленість в марною боротьбі". Мілюков повторював, що прогресивний блок "діятиме словом і лише словом". Такою Дума вступила у вир Лютневої революції.

 Пролетаріат і селянство

Російський пролетаріат проробляв свої перші кроки в політичних умовах деспотичної держави. Заборонені законом страйку, підпільні гуртки, нелегальні прокламації, вуличні демонстрації, сутички з поліцією і військами - така була школа, створена поєднанням умов швидко розвивається капіталізму і повільно здає свої позиції абсолютизму. Зосередженість робітників на гігантських підприємствах, концентрований характер державного гніту, нарешті, імпульсивність молодого і свіжого пролетаріату призвели до того, що політичний страйк, настільки рідкісна на Заході, стала в Росії основним методом боротьби.

Роки Число участн. політ. страйків (у тисячах)

1903 .............. 87 *

1904 .............. 25 *

1905 .............. 1843

1906 .............. 661

1907 .............. 540

1908 .............. 93

1909 .............. 8

1910 .............. 4

1911 .............. 8

1912 .............. 550

1913 .............. 502

1914 (перша половина) ... 1059

1915 .............. 156

1916 .............. 310

1917 (січень - лютий) ... 575

  •  * 3а 1903 і 1904 роки дані відносяться до всіх взагалі стачкам, при безсумнівному переважанні економічних.

Цифри робочих страйків, з початку нинішнього сторіччя, є найбільш повчальними індексами політичної історії Росії. При всьому бажанні не захаращувати текст цифрами неможливо відмовитися від приведення таблиці політичних страйків в Росії за період 1903 - 1917 років. Дані, зведені до свого найпростішого висловом, відносяться тільки до підприємств, підлеглим фабричної інспекції; залізні дороги, гірничозаводської промисловість, ремісничі і взагалі дрібні підприємства, не кажучи вже про сільське господарство, з різних причин не входять в підрахунок. Але зміни страйкової кривої за періодами виступають від цього не менш чітко.

Перед нами єдина у своєму роді крива політичної температури нації, що несе у своєму лоні велику революцію. У відсталій країні, з нечисленним пролетаріатом - в підприємствах, підлеглих фабричної інспекції, близько 1 1/2 мільйони робітників у 1905 році, близько 2 мільйонів - в 1917 році! - Страйковий рух отримує такий розмах, якого воно не знало раніше ніде у світі. При слабкості дрібнобуржуазної демократії, при роздробленості і політичної сліпоти селянського руху революційна страйк робітників стає тараном, який пробуждающаяся нація спрямовує проти стіни абсолютизму. 1843000 учасників політичних страйків одного 1905 - робітники, що брали участь в декількох страйках, зараховані тут, зрозуміло, повторно, - одне це число дозволило б нам вказати пальцем в таблиці рік революції, якби ми нічого більше не знали про політичному календарі Росії.

За 1904 рік, перший рік російсько-японської війни, фабрична інспекція показала всього лише 25 тисяч страйкарів. У 1905 році політичних і економічних страйкарів разом було 2863000, в 115 разів більше, ніж у попередньому році. Цей вражаючий стрибок сам по собі наводить на ту думку, що пролетаріат, змушений ходом подій імпровізувати таку небувалу революційну активність, повинен був, який завгодно ціною, висунути зі своїх надр організацію, відповідальну розмаху боротьби і грандіозності завдань: це і були  поради,  народжені першою революцією і стали органами загального страйку і боротьби за владу.

Розбитий в грудневому повстанні 1905 пролетаріат робить героїчні зусилля відстояти частину завойованих позицій протягом двох наступних років, які, як показують цифри страйків, ще безпосередньо примикають до революції, будучи, однак, вже роками відливу. Чотири подальших року (1908 - 1911) виступають в дзеркалі страйкової статистики як роки переможної контрреволюції. Що співпадає з нею промислова криза ще більше виснажує і без того знекровлений пролетаріат. Глибина занепаду симетрична висоті підйому. Конвульсії нації знаходять свій відбиток у цих простих цифрах.

Промислове пожвавлення, що почалося в 1910 році, ставить робітників на ноги і дає новий поштовх їх енергії. Цифри 1912 - 1914 років майже повторюють дані 1905 - 1907 років, але в зворотному порядку, не від підйому до занепаду, а від занепаду до підйому. На нових, більш високих історичних основах - тепер більше робітників, і у них більше досвіду - відкривається нове революційне наступ. Перше півріччя 1914 явно наближається по числу політичних страйкарів до кульмінаційного році першої революції. Але вибухає війна і круто обриває цей процес. Перші її місяці відображені політичної непорушністю робітничого класу. Але вже весною 1915 заціпеніння починає проходити. Відкривається новий цикл політичних страйків, який в лютому 1917 року дозволяється повстанням робітників і солдатів.

Різкі припливи і відливи масової боротьби робили російський пролетаріат протягом декількох років як би невпізнанним. Заводи, які два-три роки тому одностайно страйкували з приводу якого окремого акту поліцейського свавілля, сьогодні абсолютно втрачали революційний вигляд і залишали без відсічі найжахливіші злочини влади. Великі поразки бентежать надовго. Революційні елементи втрачають владу над масою. В її свідомості піднімаються наверх неперегоревшіе забобони і марновірства. Сірі вихідці села розбавляють тим часом робочі ряди. Скептики іронічно похитують головами. Так було в 1907 - 1911 роках. Але молекулярні процеси в масах заліковують психічні рани поразок. Новий поворот подій або прихований економічний поштовх відкриває новий політичний цикл. Революційні елементи знову знаходять свою аудиторію. Боротьба відроджується на більш високому щаблі.

Для розуміння двох головних течій в російській робочому класі важливо мати на увазі, що меншовизм остаточно оформився в роки реакції і відливу, спираючись головним чином на тонкий шар робітників, що порвали з революцією; тоді як більшовизм, жорстоко розгромлений у період реакції, став швидко підніматися в роки перед війною на гребені нового революційного прибою. "Найбільш енергійним, бадьорим, здатним до невтомної боротьби, до опору і постійної організації є той елемент, ті організації і ті особи, які концентруються навколо Леніна" - такими словами оцінював департамент поліції роботу більшовиків за роки, що передували війні.

У липні 1914 року, коли дипломати вбивали останні цвяхи в хрест, призначений для розп'яття Європи, Петроград кипів революційним котлом. Покладати вінок на гробницю Олександра III президенту Французької республіки Пуанкаре довелося під останні відгомони вуличної боротьби і перші звуки патріотичних маніфестацій.

Чи привело б наступальне масовий рух 1912 - 1914 років безпосередньо до повалення царизму, якби не врізалася війна? Відповісти на це питання навряд чи можливо з повною упевненістю. Процес невідворотно вів до революції. Але через які етапи довелося б при цьому пройти? Чи не чатувала чи його ще одна поразка? Який термін знадобився б робочим, щоб підняти селян і завоювати армію? У всіх цих напрямках можливі тільки здогадки. Війна, в усякому разі, спочатку дала процесу задній хід, щоб тим більш потужно прискорити його на наступній стадії і забезпечити йому нищівну перемогу.

При першому звуці барабана революційний рух завмерло. Найбільш активні верстви робітників виявилися мобілізовані. Революційні елементи викидалися з заводів на фронт. За страйку накладалися суворі кари. Робоча печатка була зметена. Професійні спілки задушені. У майстерні вливалися сотні тисяч жінок, підлітків, селян. Політично війна, в поєднанні з катастрофою Інтернаціоналу, надзвичайно дезорієнтувала маси і дала можливість підняла голову заводської адміністрації виступати патріотично від імені заводів, захоплюючи за собою значну частину робітників і змушуючи вичікувально замкнутися найбільш сміливих і рішучих. Революційна думка трохи жевріла в невеликих і принишклих гуртках. Назвати себе "більшовиком" в цей час ніхто на заводах б наважувався, щоб не піддатися арешту, а то і побоям з боку відсталих робітників.

Більшовицька фракція в Думі, слабка з особового складу, опинилася в момент виникнення війни не на висоті. Разом з депутатами-меншовиками вона внесла декларацію, в якій зобов'язувалася "захищати культурні блага народу від будь-яких зазіхань, звідки б вони не виходили". Дума оплесками підкреслила цю здачу позиції. З російських організацій і груп партії ні одна не зайняла відкрито пораженської позиції, яку за кордоном проголосив Ленін. Однак відсоток патріотів серед більшовиків виявився незначним. На противагу народникам і меншовиків, більшовики вже з 1914 року стали розгортати в масах друковану та усну агітацію проти війни. Думські депутати незабаром оговталися від розгубленості і відновили революційну роботу, про яку влади були дуже близько обізнані завдяки розгалуженій системі провокації. Досить сказати, що із семи членів петербурзького комітету партії напередодні війни три перебували на службі охранки. Так царизм грав у піжмурки з революцією. У листопаді депутати-більшовики були арештовані. Розпочався загальний розгром партії у всій країні. У лютому 1915 року справу фракції слухалася в судовій палаті. Депутати тримали себе з обережністю. Каменєв, теоретичний натхненник фракції, відмежувався від пораженської позиції Леніна, як і Петровський, нинішній голова Центрального Виконавчого комітету на Україні. Департамент поліції з задоволенням зазначав, що суворий вирок над депутатами не викликав ніякого протестуючого руху з боку робітників.

Здавалося, що війна підмінила робочий клас. Так воно значною мірою і було: в Петрограді складу робочих оновився мало не на 40%. Революційна спадкоємність різко порушилася. Те, що було до війни, в тому числі і думська фракція більшовиків, відразу відійшло назад і майже потонуло в забвенье. Але під ненадійним покровом спокою, патріотизму, почасти навіть монархізму в масах нагромаджувалися настрою нового вибуху.

У серпні 1915 року царські міністри повідомляли один одному, що робітники "всюди шукають зраду, зраду, саботаж на користь німців і захоплені шуканням винуватців наших невдач на фронті". Дійсно, в цей період пробуждающаяся масова критика, почасти - щиро, почасти - заради протекційного забарвлення, виходила нерідко з "оборони вітчизни" Але ця ідея була тільки точкою відправлення. Невдоволення робітників прокладає собі все більш глибокі ходи, змушуючи замовкнути майстрів, чорносотенних робітників, прислужників адміністрації і дозволяючи підняти голову робочим-більшовикам.

Від критики маси переходять до дії. Обурення знаходить собі вихід насамперед у продовольчих заворушеннях, які подекуди приймають форму локальних заколотів. Жінки, старі, підлітки відчувають себе на ринку або на площі більш незалежним і сміливіше, ніж військовозобов'язані робітники на заводах. У Москві рух виливається в травні в німецький погром. Хоча учасниками його є головним чином міські покидьки, що орудують під протекторатом поліції, проте сама можливість погрому в промисловій Москві свідчить про те, що робітники ще пробудилась настільки, щоб нав'язати свої гасла і свою дисципліну вибитому з рівноваги дрібному міського люду. Поширюючись по всій країні, продовольчі хвилювання руйнують гіпноз війни та прокладають дорогу стачкам.

Прилив сирої робочої сили на заводи і жадібна гонитва за військовими баришами повели за собою повсюдно погіршення умов праці та відродили найбільш грубі прийоми експлуатації. Зростання дорожнечі автоматично знижував заробітну плату. Економічні страйки з'явилися неминучим рефлексом маси, тим більше бурхливим, чим довше він затримувався. Страйки супроводжувалися мітингами, винесенням політичних резолюцій, сутичками з поліцією, нерідко стріляниною і жертвами.

Боротьба охоплює насамперед центральний текстильний район. 5 червня поліція дає залп по ткачам в Костромі: 4 вбитих, 9 поранених. 10 серпня війська розстрілюють Іваново-вознесенськіх робітників: 16 убитих, 30 поранених. У русі текстильників замішані солдати місцевого батальйону. Страйки протесту відгукуються в різних частинах країни на розстріл в Іваново-Вознесенську. Паралельно розливається економічна боротьба. Текстильники йдуть нерідко в перших рядах. У порівнянні з першою половиною 1914 рух, за силою напору і ясності гасел, представляє великий крок назад. Не дивно: у боротьбу втягуються значною мірою сирі маси, при повному розладі керівного шару робітників. Проте вже в перших страйках війни чується наближення великих боїв. Міністр юстиції Хвостов говорив 16 серпня: "Якщо зараз не відбувається збройних виступів робітників, то виключно тому, що у них немає організації". Ще точніше висловився Горемикін: "Питання у робітників ватажків в нестачі організації, розбитою арештом п'яти членів Думи". Міністр внутрішніх справ додав: "Членів Думи (більшовиків) амністувати не можна - вони організуючий центр робітничого руху в найбільш небезпечних його проявах". Ці люди в усякому разі не помилялися щодо того, де справжній ворог.

У той час як міністерство, навіть у момент найбільшого замішання і готовності до ліберальних поступок, вважало за необхідне і раніше бити робочу революцію по голові, тобто по більшовикам, велика буржуазія прагнула налагодити співпрацю з меншовиками. Перелякані розмахом страйків ліберальні промисловці зробили спробу накласти патріотичну дисципліну на робочих, включивши їх виборних представників до складу військово-промислових комітетів. Міністр внутрішніх справ скаржився на те, що проти затії Гучкова боротися дуже важко: "Все це справа ведеться під патріотичним прапором і в ім'я інтересів оборони". Потрібно, однак, відзначити, що і сама поліція уникала заарештовувати соціал-патріотів, вбачаючи в них непрямих союзників по боротьбі проти страйків і революційних "ексцесів". На зайвому довірі до сили патріотичного соціалізму грунтувалося переконання охорони в тому, що, поки триває війна, повстання не буде.

При виборах у військово-промисловий комітет обранці, котрих очолював енергійним робочим-металістом Гвоздьовим, - ми зустрінемо його пізніше міністром праці в коаліційному уряді революції, - виявилися в меншості. Вони скористалися, однак, підтримкою не тільки ліберальної буржуазії, але і бюрократії, щоб перекинути бойкотістов, керованих більшовиками, і нав'язати петербурзькому пролетаріату представництво в органах промислового патріотизму. Позиція меншовиків була ясно виражена в мові, з якою один з їхніх представників звернувся згодом до промисловцям в комітеті: "Ви повинні зажадати, щоб нині існуюча бюрократична влада зійшла зі сцени, поступившись своє місце вам, як спадкоємцям справжнього ладу". Молода політична дружба росла не по днях, а по годинах. Після перевороту вона принесе свої зрілі плоди.

Війна справила в підпіллі страхітливі спустошення. Централізованої партійної організації, після арешту думської фракції, у більшовиків не було. Місцеві комітети існували епізодично і не завжди мали зв'язок з районами. Діяли розрізнені групи, гуртки, одиночки. Однак почалося пожвавлення страйкової боротьби надавало їм на заводах дух і сили. Поступово вони знаходили один одного, усвідомлюючи районні зв'язку. Робота в підпіллі відродилася. У департаменті поліції писали пізніше: "Ленінці, що мають за собою в Росії переважна більшість підпільних соціал-демократичних організацій, випустили з початку війни в найбільш великих своїх центрах (як-то: Петроград, Москва, Харків, Київ, Тула, Кострома, Володимирська губ ., Самара) значна кількість революційних відозв з вимогою припинення війни, повалення існуючого уряду і устрою республіки, причому ця робота мала своїм дотикальним результатом пристрій робочими страйків і заворушень ".

Традиційна річниця ходи робітників до Зимового палацу, що пройшла майже невідзначеними рік тому, викликає широку страйк 9 січня 1916. Страйковий рух зростає цього року вдвічі. Сутички з поліцією супроводжують кожну велику і завзяту страйк. По відношенню до військ робочі поводяться з демонстративним дружелюбністю, і охранка не раз відзначає цей тривожний факт.

Військова промисловість розбухала, пожираючи навколо себе всі ресурси і підкопуючи під свої власні основи. Мирні галузі виробництва почали завмирати. З регулювання господарства, незважаючи на всі плани, нічого не вийшло. Бюрократія, вже не здатна взяти цю справу у свої руки, при опорі потужних військово-промислових комітетів, не погоджувалася водночас надати регулюючу роль буржуазії. Хаос зростав. Умілі робочі замінялися невмілими. Вугільні копальні, заводи і фабрики Польщі скоро виявилися втрачені: протягом першого року війни відпало близько У 5 частини промислових сил країни. До 50% всієї продукції йшло на потреби армії і війни, у тому числі близько 75% вироблених в країні тканин. Перевантажений транспорт опинявся не в силах доставляти заводам необхідні кількості палива і сировини. Війна не тільки поглинала весь поточний національний дохід, а й серйозно приступила до марнування основного капіталу країни.

Промисловці все менше йшли на поступки робітникам, а уряд як і раніше відповідало на кожну страйк суворими репресіями. Все це штовхало думка робітників від приватного до загального, від економіки до політики: "Треба застрайкувати всім відразу". Так відроджується ідея загального страйку. Процес радикалізації мас як не можна переконливіше відображений страйкової статистикою. У 1915 році в політичних страйках бере участь в 2 1/2 рази менше робочих, ніж в економічних конфліктах, в 1916 році - в 2 рази менше; в перші два місяці 1917 політичні страйки захоплюють вже в 6 разів більше робочих, ніж економічні. Роль Петрограда визначається однією цифрою: за роки війни на його частку припадає 72% політичних страйкарів!

У вогні боротьби згоряє чимало старих вірувань. Охранка "з болем" доносить, що якщо б реагувати, згідно з вимогами закону, на "всі випадки нахабного і відкритого образи величності, то число процесів по 103 статті досягло б небувалою цифри". Однак свідомість мас відстає все ж від їх власного руху. Страшне тиск війни і розрухи до такої міри прискорює процес боротьби, що широкі маси робітників не встигають до самого перевороту звільнитися від багатьох поглядів і забобонів, принесених з села або з дрібнобуржуазних міських сімей. Цей факт накладе свій відбиток на перші місяці Лютневої революції.

До кінця 1916 року ціни ростуть скачками. До інфляції і розладу транспорту приєднується прямий недолік товарів. Споживання населення скоротилося до цього часу більш ніж наполовину. Крива робітничого руху круто піднімається догори. З жовтня боротьба входить в рішучу стадію, з'єднуючи всі види невдоволення воєдино: Петроград бере розбіг для лютневого стрибка. За заводам прокочується смуга мітингів. Теми: продовольство, дорожнеча, війна, уряд. Поширюються більшовицькі листки. Відкриваються політичні страйки. По виході з заводів відбуваються імпровізовані демонстрації. Спостерігаються випадки братання окремих заводів з солдатами. Спалахує бурхлива страйк протесту проти суду над революційними матросами Балтійського флоту. Французький посол звертає увагу прем'єра Штюрмера на що став йому відомим факт стрілянини солдат по поліції. Штюрмер заспокоює посла: "Репресія буде нещадна". У листопаді значну групу військовозобов'язаних робочих знімають з петроградських заводів для відправки на фронт. Рік закінчується в грозі і бурі.

Порівнюючи становище з 1905 роком, директор департаменту поліції Васильєв приходить до вкрай невтішного висновку: "Опозиційність настроїв досягла таких виняткових розмірів, до яких вона далеко не доходила в широких масах в згаданий смутний період". Васильєв не сподівається на гарнізони. Навіть поліцейські стражники здаються йому не цілком надійними. Охранка доносить про пожвавлення гасла загального страйку і про небезпеку відродження терору. Прибувають з позицій солдати і офіцери говорять про нинішнє становище: "Та чого дивитися-то - взяти та приколоти такого-мерзотника. Будь ми тут, ми не стали б довго думати", і т. п.

Шляпников, член Центрального Комітету більшовиків, сам колишній робітник-металіст, розповідає, як нервово були налаштовані робітники в ті дні: "Досить було іноді свисту, деякого шуму, щоб робітники взяли його за сигнал до зупинки підприємства". Ця подробиця однаково чудова і як політичний симптом, і як психологічний штрих: революція вже сидить в нервах, перш ніж виходить на вулицю.

Провінція проходить через ті ж етапи, тільки повільніше. Зростання масовості руху та його бойового духу пересуває центр ваги від текстильників до металістам, від економічних страйків - до політичних, від провінції - до Петрограду. Перші два місяці 1917 року дають 575 000 політичних страйкарів, з них левова частка припадає на столицю. Незважаючи на новий розгром, вироблений поліцією напередодні 9 січня, у столиці страйкувало в день кривавої річниці 150000 робітників. Настрій напружене, металісти попереду, робітники все більше відчувають, що відступу немає. На кожному заводі виділяється активне ядро, найчастіше навколо більшовиків. Страйки і мітинги йдуть безперервно протягом перших двох тижнів лютого, 8-го на Путиловском заводі поліцейські піддалися "граду залізних уламків і шлаку", 14-го, в день відкриття Думи, страйкувало в Петербурзі близько 90 тисяч. Кілька підприємств зупинилося і в Москві. 16-го влада вирішила ввести в Петрограді картки на хліб. Це нововведення вдарило по нервах, 19-го біля продовольчих крамниць накопичилося багато народу, особливо жінок, все вимагали хліба. Через день в деяких частинах міста відбувся розгром булочних. Це були вже зірниці повстання, що вибухнула через кілька днів.

Революційну сміливість російський пролетаріат почерпал не тільки в собі самому. Уже його становище як меншини нації говорить, що він не міг би ні додати своїй боротьбі такого розмаху, ні тим більше встати на чолі держави, якби не мав потужної опори в товщах народу. Таку опору забезпечив йому аграрне питання.

Запізніле полуосвобожденіе селян в 1861 році застало сільське господарство майже на тому ж рівні, на якому воно знаходилося два століття тому. Збереження старого, обкраденого при реформі фонду общинних земель, при архаїчних прийомах обробки, автоматично загострювало криза сільського перенаселення, який був у той же час кризою трехполья. Селянство тим більше відчувало себе в пастці, що процес розгортався не в XVII, а в XIX столітті, тобто в умовах далеко зайшов вперед грошового господарства, яке висувало до дерев'яної сохи вимоги, доступні хіба лише трактора. І тут ми бачимо зближення окремих ступенів історичного процесу і, як результат, надзвичайну гостроту протиріч.

Вчені агрономи й економісти проповідували, що землі, за умови раціональної обробки, було б цілком достатньо, тобто пропонували селянину зробити стрибок на вищий щабель техніки і культури, не зачепивши ні поміщика, ні урядника, ні царя. Але ні один господарський режим, тим більше землеробський, найбільш відсталий, не сходив зі сцени, не вичерпуючи своїх можливостей. Перш ніж побачити себе вимушеним перейти до більш інтенсивної господарської культурі, селянин повинен був зробити останній досвід розширення свого трехполья. Цього можна було досягти, очевидно, тільки за рахунок неселянських земель. Задихаючись в тісноті своєї земельної простору, під пекучим батогом фіску і ринку, мужик неминуче повинен був зробити спробу розправитися назавжди з поміщиком.

Напередодні першої революції загальна кількість придатної землі в межах Європейської Росії оцінювалося в 280 мільйонів десятин. Общинно-надільні землі становили близько 140 мільйонів, питомі - понад 5 мільйонів, церковні та монастирські - близько 2 1/2  мільйона десятин. З приватновласницької землі на частку 30 тисяч великих поміщиків, кожен з яких володів понад 500 десятин, доводилося 70 мільйонів десятин, тобто таку ж кількість, яке належало, приблизно, десяти мільйонам селянських сімей. Ця земельна статистика становила готову програму селянської війни.

Ліквідувати поміщика в першій революції не вдалося. Не вся селянська маса піднялася, рух в селі не співпало з рухом у місті, селянська армія коливалася і виділила зрештою достатні сили для розгрому робітників. Як тільки гвардійський Семенівський полк впорався з московським повстанням, монархія відкинула всяку думку про урізання поміщицьких земель, як і своїх самодержавних прав.

Однак розбита революція пройшла далеко не безслідно для села. Уряд скасував старі викупні платежі і відкрило можливість більш широкого переселення до Сибіру. Налякані поміщики не тільки пішли на значні поступки відносно орендної плати, а й приступили до посиленої розпродажу своїх латифундій. Цими плодами революції з успіхом користувалися найбільш заможні селяни, які мали можливість орендувати і купувати поміщицьку землю.

Найширші ворота для виділення з селянства капіталістичних фермерів відкрив, проте, закону 9 листопада 1906 року, головна реформа переможної контрреволюції. Надаючи навіть невеликому меншості селян будь громади право, проти волі більшості, викроювати з общинних земель самостійні ділянки, закону 9 листопада представляв собою розривної капіталістичний снаряд, спрямований проти громади. Голова ради міністрів Столипін визначив суть нової урядової політики в селянському питанні як "ставку на сильних". Це означало: штовхнути верхівку селян на захоплення общинних земель шляхом скупки "звільнених" ділянок і перетворити нових капіталістичних фермерів в опору порядку. Поставити таку задачу було легше, ніж вирішити її. На спробі підмінити селянське питання куркульським контрреволюція і повинна була скрутити собі шию.

До 1 січня 1916 2 1/2 мільйони домохазяїнів зміцнили за собою в особисту власність 17 мільйонів десятин. Два інших мільйона домохазяїнів вимагали виділення їм 14 000 000 десятин. Це виглядало як колосальний успіх реформи. Але виділилися господарства були в більшості своїй абсолютно нежиттєздатні і представляли тільки матеріал для природного відбору. У той час як найбільш відсталі поміщики і дрібні селяни посилено продавали, одні - свої латифундії, інші - свої земельні клаптики, в якості покупця виступала головним чином нова селянська буржуазія. Сільське господарство увійшло у стадію безсумнівного капіталістичного підйому. Вивіз землеробських продуктів з Росії зріс за п'ять років (1908 - 1912) з 1 мільярда рублів до 1 1/2 .  Це означало: широкі маси селян пролетаризовані, верхи села викидали на ринок все більше хліба.

На зміну примусової общинної зв'язку селянства швидко розвивалася добровільна кооперація, яка протягом декількох років встигла проникнути порівняно глибоко в селянські маси і зараз же стала предметом ліберальної і демократичної ідеалізації. Реальну силу в кооперації мали, однак, тільки багаті селяни, яким вона в останньому рахунку і служила. Народницька інтелігенція, яка зосередила в селянської кооперації головні свої сили, перевела, нарешті, своє народолюбие на солідні буржуазні рейки. Цим, зокрема, готувався блок "антикапиталистической" партії есерів з капіталістичною par excellence (фр. - по перевазі. -  Ред.)  партією кадетів.

Лібералізм, зберігаючи аппаранси опозиції по відношенню до аграрної політики реакції, споглядав, однак, з великою надією на капіталістичне руйнування громади. "У селі народжується могутня дрібна буржуазія, - писав ліберальний князь Трубецькой, - по всьому своєму суті і складу однаково чужа як ідеалам об'єднаного дворянства, так і соціалістичним марень".

Але у цієї чудової медалі була зворотний бік. З громади виділялася не тільки "могутня дрібна буржуазія", але і її антиподи. Число селян, що продали свої нежиттєздатні наділи, зросла до початку війни до мільйона, що означало не менше п'яти мільйонів душ пролетаризовані населення. Досить вибуховий матеріал представляли також мільйони селян-пауперов, яким нічого не залишалося, як триматися за свої голодні наділи. У середовищі селянства відтворювалися, отже, ті протиріччя, які так рано підірвали в Росії розвиток буржуазного суспільства в цілому. Нова сільська буржуазія, яка повинна була створити опору старшим і більш могутнім власникам, виявлялася настільки ж вороже протиставлена ??основним масам селянства, як старі власники - народу в цілому.

Перш ніж стати опорою порядку, селянська буржуазія сама потребувала міцному порядку, щоб утриматися на завойованих позиціях. За цих умов не дивно, якщо аграрне питання в усіх державних думах зберігав свою гостроту. Всі відчували, що останнє слово ще не сказано. Селянин-депутат Петриченко заявив одного разу з думської трибуни: "Скільки дебатів ні ведіть - іншого земної кулі не створите. Доведеться, значить, цю землю нам віддавати". Цей селянин не був ні більшовиком, ні есером; навпаки, це був правий депутат, монархіст.

Аграрне рух, затихле, як і страйкова боротьба робітників, до кінця 1907 року, частково відроджується з 1908 року і посилюється протягом наступних років. Правда, боротьба переноситься значною мірою всередину громади: в цьому й полягав політичний розрахунок реакції. Нерідкі збройні зіткнення селян при розділі общинних земель. Але й боротьба проти поміщика вже не завмирає. Селяни посилено підпалюють дворянські садиби, урожай, солому, захоплюючи по дорозі і отрубников, що виділилися проти волі общинників.

У такому стані застала селянство війна. Уряд відвело з села близько 10 мільйонів працівників та близько 2 мільйонів коней. Слабкі господарства ще більш ослабли. Виросло число безпосівних. Але й середняки на другому році війни пішли під гору. Вороже ставлення селянства до війни загострювалося з місяця на місяць. У жовтні 1916 року петроградське жандармське управління доносило, що в селі вже й не вірять в успіх війни: за словами страхових агентів, вчителів, торговців і пр., "усі чекають не дочекаються, коли ж нарешті закінчиться ця клята війна" ... Мало того, всюди обговорюються політичні питання, робляться постанови, спрямовані проти поміщиків і купців, влаштовуються осередку різних організацій ... Об'єднуючого центру поки немає, але треба думати, що селяни об'єднаються через кооперативи, які щогодини ростуть по всій Росії ". Дещо тут перебільшено, де в чому жандарм забіг наперед, але основне вказано безсумнівно правильно.

Заможні класи не могли не передбачати, що село пред'явить рахунок, але відганяли похмурі думки, сподіваючись як-небудь вивернутися. З цього приводу допитливий французький посол Палеолог розмовляв в дні війни з колишнім міністром землеробства Кривошеїн, колишнім прем'єром Коковцевим, великим поміщиком графом Бобринським, головою Державної думи Родзянко, великим промисловцем Путилова та іншими іменитими людьми. Ось що йому при цьому відкрилося: для проведення в життя радикальної земельної реформи потрібна була б робота постійної армії в 300 тисяч землемірів протягом не менше 15 років; але за цей час число домогосподарств мало б досягти 30 мільйонів, і, отже, все попередні обчислення виявилися б недійсними. Земельна реформа в очах поміщиків, сановників і банкірів виявлялася, таким чином, квадратурою кола. Нема чого говорити, що подібна математична скрупульозність була зовсім чужа мужику. Він вважав, що насамперед треба викурити пана, а там видно буде.

Якщо село залишалася, тим не менш, порівняно мирної в роки війни, то тому, що її активні сили перебували на фронті. Солдати не забували про землю, принаймні, коли не думали про смерть, і мужицькі думки про майбутнє просочувалися в окопах запахом пороху. Але все ж селянство, навіть і навчити володіти зброєю, одними своїми силами ніколи не вчинила б аграрно-демократичної, тобто своєї власної, революції. Йому потрібно було керівництво. Вперше у світовій історії селянин повинен був знайти керівника в особі робітника. У цьому основне і, можна сказати, вичерпне відмінність російської революції від усіх попередніх.

В Англії кріпосна залежність зникла фактично до кінця XIV століття, тобто за два століття до того, як вона в Росії виникла, і за 4 1/2 століття до того, як була скасована. Експропріація земельної власності селян тягнеться в Англії, через реформацію і дві революції, до XIX століття. Капіталістична розвиток, що не підслідний ззовні, мало, таким чином, достатньо часу, щоб ліквідувати самостійне селянство задовго до того, як пробудився до політичного життя пролетаріат.

У Франції боротьба з королівським абсолютизмом, аристократією і князями церкви змусила буржуазію, в особі різних її шарів, в кілька прийомів здійснити наприкінці XVIII сторіччя радикальну аграрну революцію. Самостійне селянство надовго стало після цього опорою буржуазного порядку верб 1871 допомогло буржуазії впоратися з Паризькою комуною.

У Німеччині буржуазія виявилася нездатна на революційний дозвіл аграрного питання і в 1848 році так само видала селян поміщикам, як Лютер за три з гаком сторіччя до того, під час селянської війни, видав їх князям. З іншого боку, німецький пролетаріат був у середині XIX століття ще дуже слабкий, щоб взяти на себе керівництво селянством. Капіталістична розвиток Німеччини отримало завдяки цьому хоч і не настільки розтягнутий, як в Англії, але все ж достатній термін, щоб підпорядкувати собі сільське господарство, яким воно вийшло з незавершеної буржуазної революції.

Селянська реформа 1861 року була проведена в Росії дворянської і чиновницької монархією, під тиском потреб буржуазного суспільства, але при повному політичному безсиллі буржуазії. Характер селянської емансипації був такий, що форсоване капіталістичне перетворення країни неминуче перетворювало аграрну проблему в проблему революції. Російські буржуа мріяли про аграрному розвитку то французького, то данського, то американського типу - якого завгодно, тільки не російської. Вони не здогадалися, однак, своєчасно запастися французької історією чи американської соціальною структурою. Демократична інтелігенція, незважаючи на своє революційне минуле, в годину рішення виявилася з ліберальною буржуазією і з поміщиками, а не з революційною селом. Тільки робітничий клас і міг за таких умов очолити селянську революцію.

Закон комбінованого розвитку запізнілих країн - в сенсі своєрідного поєднання елементів відсталості з новітніми факторами - постає перед нами тут в найбільш закінченому своєму виді і дає разом з тим ключ до основної загадці російської революції. Якби аграрне питання, як спадщина варварства старої російської історії, був дозволений буржуазією, якби він міг бути нею дозволений, російський пролетаріат ні в якому разі не міг би прийти до влади в 1917 році. Щоб здійснилося радянська держава, знадобилося зближення і взаємопроникнення двох факторів абсолютно різної історичної природи: селянської війни, тобто руху, характерного для зорі буржуазного розвитку, з пролетарським повстанням, тобто рухом, що знаменує захід буржуазного суспільства. У цьому і полягає 1917.

 Цар і цариця

Ця книга найменше задається самодостатніми психологічними дослідженнями, якими тепер нерідко намагаються підмінити соціальний та історичний аналіз. У полі нашого зору стоять насамперед великі рушійні сили історії, які мають сверхлічной характер. Монархія є, однією з них. Але всі ці сили діють через людей. Монархія ж пов'язана з особистим початком силою свого принципу. Це саме по собі виправдовує інтерес до особистості монарха, якого хід розвитку зіштовхнув з революцією. Ми сподіваємося, крім того, надалі хоч почасти показати, де в особистості кінчається приватне - нерідко набагато ближче, ніж здається, - і як часто "особлива прикмета" особи є тільки індивідуальна подряпина більш високою закономірності.

Миколі Другому предки залишили у спадок не тільки велику Імперію, а й революцію. Вони не дали йому жодного якості, яке робило б його придатним для управління Імперією, навіть губернією або повітом. Історичному прибою, який все ближче підкочував кожен раз свої вали до воріт палацу, останній Романов протиставляв глухе безчестя: здавалося, між його свідомістю і його епохою стояла прозора, але абсолютно непроникна середу.

Приближавшиеся до царя особи згадували після перевороту не раз, що в найтрагічніші моменти царювання, під час здачі Порт-Артура і потоплення флоту у Цусіми, десять років тому, під час відступу російських військ з Галичини, і ще через два роки, в дні, передували зречення, коли все навколо царя були пригнічені, перелякані, приголомшені, один лише Микола зберігав спокій. Він як і раніше справлявся про кількість верст, зроблених ним у роз'їздах по Росії, згадував епізоди минулих полювань, анекдоти офіційних зустрічей, взагалі цікавився сміттям свого вжитку, коли над ним гриміли громи і звивалися блискавки. "Що це, - запитував себе один з наближених генералів, - величезна, майже неймовірна витримка, досягнута вихованням, віра в божественну зумовленість подій або недостатня свідомість?" Відповідь вже наполовину полягає в питанні. Так звану "вихованість" царя, його вміння володіти собою при самих надзвичайних умовах ніяк не можна пояснити однією зовнішньої дресируванням: суть була у внутрішньому байдужості, в упокоренні душевних сил, у слабкості вольових імпульсів. Маска байдужості, яку у відомих колах звуть вихованістю, у Миколи природно зливалася з природним особою.

Щоденник царя цінніше всяких показань свідків: день у день, з року в рік тягнуться на його сторінках гнітючі записи душевної порожнечі. "Гуляв довго і вбив дві ворони. Пив чай ??при денному світлі". Прогулянка пішки, катання в човні. І знову ворони і знову чай. Все на кордоні фізіології. Згадка про церковних обрядах робиться тим же тоном, що й про випивку.

У дні, що передували відкриттю Державної думи, коли вся країна тряслася конвульсіями, Микола писав: "14 квітня. Гуляв в тонкій сорочці і оновив катання в байдарках. Пив чай ??на балконі. Стана обідала і каталася з нами. Читав". Ні слова про предмет читання: сентиментальний англійський роман або доповідь департаменту поліції? "15 квітня. Прийняв відставку Вітте. Обідали Марі і Дмитро. Відвезли їх у палац".

У день рішення про розпуск Думи, коли сановні, як і ліберальні, круги переживали пароксизм страху, цар писав у щоденнику: "7 липня. П'ятниця. Дуже зайняте ранок. Опоздали на півгодини на сніданок офіцерам ... Була гроза і велика задуха. Гуляли разом. Прийняв Горемикіна; підписав указ про розпуск Думи! Обідали у Ольги і Петі. Весь вечір читав ". Знак оклику з приводу майбутнього розпуску Думи є вище вираз його емоцій.

Депутати розігнаної Думи закликали народ відмовлятися від сплати податків і відбування військової повинності. Стався ряд військових повстань: в Свеаборг, Кронштадті, на судах, в армійських частинах; поновився в небувалих розмірах революційний терор проти сановників. Цар пише: "9 липня. Неділю. Здійснилося! Дума сьогодні закрита. За сніданком після Служби Божої помітні були у багатьох витягнулися обличчя ... Погода була чудова. Під час прогулянки зустріли дядька Мішу, який вчора переїхав з Гатчини. До обіду і весь вечір спокійно займався. Катався в байдарці ". Що катався саме в байдарці, вказано; а  ніж  займався, не сказано. Так завжди.

І далі в ті ж фатальні дні: "14 липня. Одягнувшись, поїхав на велосипеді до купальні, і з насолодою скупався в морі". "15 липня. Купався два рази. Було дуже жарко. Обідали вдвох. Пройшла гроза". "19 липня. Вранці купався. Приймали на фермі. Дядя Володимир і Чагін снідали". Повстання і динамітні вибухи ледве зачеплені єдиною оцінкою: "милі події!", Яка вражає ницим безчестя, недорозвинений до свідомого цинізму.

"У 9 1/2 ч. ранку поїхали в Каспійський полк ... Довго гуляв. Погода була чудова. Купався в морі. Після чаю прийняв Львова та Гучкова". Ні слова про те, що настільки незвичайний прийом двох лібералів викликався спробою Столипіна включити опозиційних політиків в своє міністерство. Князь Львів, майбутній глава Тимчасового уряду, розповідав тоді ж про це прийомі у царя: "Я очікував побачити государя убитого горем, а замість цього до мене вийшов якийсь веселий розбитний малий в малиновою сорочці".

Кругозір царя був не ширше кругозору дрібного поліцейського чиновника, з тією різницею, що останній все ж краще знав дійсність і був менш перевантажений забобонами. Єдина газета, яку Микола протягом ряду років читав і з якої почерпал свої ідеї, був тижневик, що видавався на казенні гроші князем Мещерських, низьким, продажними, зневажаною навіть у своєму колі журналістом реакційних клік бюрократії. Свій кругозір цар проніс незмінним через дві війни і дві революції: між його свідомістю і подіями стояла завжди непроникна середу байдужості.

Миколи небезпідставно називали фаталістом. Потрібно тільки додати, що його фаталізм був прямою протилежністю активної віри в свою "зірку". Навпаки, Микола сам вважав себе невдахою. Його фаталізм був тільки формою пасивної самозахисту від історичного розвитку і йшов рука об руку з свавіллям, дріб'язковим за психологічними мотивами, але жахливим за наслідками. "Хочу, а тому так має бути, - пише граф Вітте. - Це гасло проявлявся у всіх діях цього слабкого правителя, який тільки внаслідок слабкості робив все те, що характеризувало його царювання, - суцільне проливання більш-менш невинної крові і більшою частиною зовсім безцільно ... "

Миколи порівнювали іноді з його напівбожевільним прапрадідом Павлом, задушеним камарільей за згодою її власного сина, Олександра "благословенного". Цих двох Романових дійсно зближували недовіра до всіх, яке виросло з недовіри до себе, недовірливість всемогутнього нікчеми, відчуття знедоленої, можна б сказати, свідомість вінценосного парії. Але Павло незрівнянно барвисте, в його навіженстві був елемент фантазії, хоча й неосудною. У нащадку же все тьмяно, жодної яскравої риси.

Микола був не тільки нестійкий, а й віроломний. Підлабузники називали його Шармер, чарівний, за його м'якість з придворними. Але особливу ласкавість цар виявляв якраз до тих сановникам, яких вирішив прогнати: зачарований на прийомі зверху заходи міністр знаходив у себе вдома лист про відставку. Це була свого роду помста за власну нікчемність.

Микола вороже відвертався від усього обдарованого й великого. Добре він себе відчував тільки в середовищі зовсім бездарних і мізерних розумом людей, святош, рамоліков, на яких йому не доводилося дивитися знизу вгору. У нього було самолюбство, навіть досить витончене, але не активну, без крупиці ініціативи, заздрісно-оборонну. Він підбирав міністрів за принципом постійного зниження. Людей з розумом і характером він закликав тільки в самому крайньому випадку, коли не було іншого виходу, подібно до того як закликають хірургів для порятунку життя. Так було з Вітте, потім зі Столипіним. Цар до обох ставився з худо прихованою ворожістю. Як тільки проходила гострота становища, він поспішав розправитися з радниками, які занадто перевершували його зростанням. Відбір діяв настільки систематично, що голова останньої Думи, Родзянко, наважився 7 січня 1917, коли революція стукала вже в двері, сказати цареві: "Навколо вас, государ, не залишилося ні одного надійного і чесного людини: всі кращі видалені або пішли, залишилися тільки ті, які користуються поганою славою ".

Всі зусилля ліберальної буржуазії знайти спільну мову з двором не приводили ні до чого. Невгамовний і галасливий Родзянко намагався своїми доповідями струснути царя! Марно! Той відмовчувався не тільки від доводів, але навіть від дерзостей, підготовляючи у тиші розпуск Думи. Великий князь Дмитро, колишній улюбленець царя і майбутній учасник вбивства Распутіна, скаржився своєму спільникові князю Юсупову на те, що цар в ставці з кожним днем ??стає все більш байдужим до всього навколишнього. На думку Дмитра, царя споювали яким-небудь зіллям, яке прітупляюще діяло на його духовні здібності. "Ходили чутки, - пише з свого боку ліберальний історик Мілюков, - що цей стан розумової та моральної апатії підтримується в царя посиленим вживанням алкоголю". Все це було вигадкою чи перебільшенням. Царю не потрібно було звертатися до наркотиків: вбивче "зілля" було у нього в крові. Тільки прояви його здавалися особливо вражаючі на тлі великих подій війни і внутрішньої кризи, що призвів до революції. Распутін, який був психологом, коротко говорив про царя, що у нього "всередині бракує".

Цей тьмяний, рівний і "вихований" людина була жорстокий. Чи не активною, що переслідує історичні цілі жорстокістю Івана Грозного чи Петра, - що у Миколи II з ними спільного? - Але боягузливою жорстокістю недобитки, котрий злякався своєї приреченості. Ще на зорі свого царювання Микола хвалив "молодців-Фанагорійци" за розстріл робітників. Він завжди "читав із задоволенням", як шмагали нагаями "стрижених" курсисток або як проламували черепа беззахисним людям під час єврейських погромів. Коронований відщепенець тяжів всією душею до покидькам суспільства, чорносотенним громили, не тільки щедро платив їм з державної скарбниці, але любив розмовляти з ними про їхні подвиги і милувати їх, коли вони випадково траплялися у вбивстві опозиційних депутатів. Вітте, який стояв на чолі уряду під час упокорення першої революції, писав у своїх мемуарах: "Коли даремні жорстокі витівки начальників цих загонів доходили до Государя, то зустрічали його схвалення і в усякому разі захист". У відповідь на вимогу прибалтійського генерал-губернатора вгамувати якогось капітана-лейтенанта Ріхтера, який "стратив за власним розсудом, без жодного суду і осіб не чинили опір", цар написав на доповіді: "Ай да молодець!" Таким заохочень немає числа. Цей "чарівний", без волі, без мети, без уяви, був страшніше всіх тиранів старої і нової історії.

Цар перебував під величезним впливом цариці, яке зростало з роками і з труднощами. Удвох вони становили деяке ціле. Вже це поєднання показує, якою мірою під тиском обставин приватне заповнюється груповим. Але колись треба сказати про самої цариці.

Моріс Палеолог, колишній французький посол у Петрограді під час війни, витончений психолог для французьких академіків і консьєржок, дає ретельно зализаний портрет останньої цариці: "Моральне занепокоєння, хронічна смуток, безмежна туга, чергування підйому і занепаду сил, болісні думки про потойбічний і невидимому світі , марновірство - хіба всі ці риси, настільки яскраво проявляються в особистості государині, не є характерними рисами російського народу? " Як не дивно, в цій слащавой брехні є крихта правди. Недарма ж російський сатирик Салтиков називав міністрів і губернаторів з балтійських баронів "німцями з російською душею": поза сумнівом, що саме іноземці, нічим не пов'язані з народом, виробляли найбільш чисту культуру "істинно російського" адміністратора.

Але чому все ж народ платив такий відвертою ненавистю цариці, яка, за словами Палеолога, так повно сприйняла його душу? Відповідь проста: для виправдання свого нового положення ця німкеня засвоювала собі з холодним шаленством всі традиції і навіювання російського середньовіччя, самого убогого і грубого з усіх, в той період, коли народ робив могутні зусилля, щоб звільнитися від власного середньовічного варварства. Цією гесенської принцесою буквально володів демон самодержавства: піднявшись з своєї глушини на висоти візантійського деспотизму, вона ні за що не хотіла з них опускатися. У православ'ї вона знайшла містику і магію, пристосовані до її нової долі. Вона тим непохитніші вірила у своє покликання, ніж обнаженнее ставала мерзоту старого режиму. З сильним характером і здатністю до сухої і черствою екзальтації, цариця доповнювала безвольного царя, пануючи над ним.

17 березня 1916, за рік до революції, коли понівечена країна вже звивалася в кліщах поразок і розрухи, цариця писала чоловікові в головну квартиру: "Ти не повинен робити послаблень, відповідального міністерства і т.д., - все, що вони хочуть . Це має бути твоя війна і твій світ і честь твоя і нашої батьківщини і ні в якому разі не Думи. Вони не мають права сказати хоча б одне слово в цих питаннях ". Це була в усякому разі закінчена програма, і саме вона незмінно брала гору над постійними коливаннями царя.

Після від'їзду Миколи в армію, в якості фіктивного головнокомандувача, внутрішніми справами стала відкрито розпоряджатися цариця. Міністри були до неї з доповідями, як до регентші. Вона полягала в змові з вузькою камарільей проти Думи, проти міністрів, проти генералів ставки, проти всього світу, почасти й проти царя. 6 грудня 1916 цариця писала царю: "... раз ти сказав, що ти хочеш зберегти Протопопова, як він (прем'єр Трепов) сміє йти проти тебе, - Досить кулаком по столу, не уступай, будь господарем, слухайся твоєї твердої женки і нашого Друга, повір нам ". Через три дні знову: "Ти знаєш, що ти правий, тримай голову високо, накажи Трепову працювати з ним ... - вдар рукою по столу". Ці фрази здаються вигаданими. Але вони витягнуті з справжніх листів. Та й вигадати так не можна.

13 грудня цариця вселяє царю знову: "Тільки не відповідальне міністерство, на якому всі збожеволіли. Всі стають спокійнішими і краще, але хочуть відчути твою руку. Як давно, вже цілі роки, мені говорять те ж саме:" Росія любить відчути хлист ", - це  їх  природа! "Православна гессенка з віндзорським вихованням і візантійської короною на голові не тільки" втілює "російську душу, а й органічно зневажає її:  їх  природа вимагає хлиста, пише російська цариця російському царю про російською народі за два з половиною місяці до того, як монархія обрушиться в прірву.

При перевазі характеру розумово цариця не вище чоловіка, скоріше навіть нижче його; ще більше, ніж він, вона шукає суспільства простаків. Тісна і довголітня дружба, яка пов'язувала царя і царицю з фрейліною Вирубовою, дає міру духовного зростання самодержавної подружжя. Вирубова сама себе називала дурепою, і це не було скромністю. Вітте, якому не можна відмовити у влучному оці, характеризує її як "саму звичайну, дурну петербурзьку панночку, некрасиву, схожу на міхур від здобного тіста". У суспільстві цієї особи, за якої улесливо доглядали старезні сановники, посли і фінансисти і у якої вистачало все ж розуму не забувати про власні кишені, цар і цариця проводили багато годин, радилися з нею про справи, листувалися з нею і про неї. Вона була впливовішим Державної думи і навіть міністерства.

Але сама Вирубова була тільки медіумом "Друга", авторитет якого височів над усіма трьома. "... Це моє  частное  думка, - пише цариця царю, - я з'ясую, що думає наш Друг ". Думка Друга не приватна, воно вирішує." Я міцна, - наполягає цариця через кілька тижнів, - але послухай мене,  тобто це значить  нашого Друга і довірся нам у всьому ... Я страждаю за тебе, як за ніжного, м'якосердого дитини, який потребує керівництва, але слухається дурних порадників, між тим як чоловік, посланий Богом, говорить йому, що треба робити ".

Друг, посланий богом, - це Григорій Распутін.

"... Молитви та допомогу нашого Друга, тоді все піде добре".

"Якби у нас не було Його, все б вже давно було скінчено, я в цьому абсолютно переконана".

***

Протягом усього царювання Миколи та Олександри до двору звозилися знахарі і кликуши не тільки з усієї Росії, а й з інших країн. Були особливі сановні постачальники, які групувалися навколо чергового оракула, утворюючи при монарху могутню верхню палату. Не було недоліку ні в старих ханжа, зі званням графинь, ні в сановниках, які мучилися не у справ, ні в фінансистах, які орендували цілі міністерства. Рівнів ставлячись до безпатентної конкуренції з боку гіпнотизерів і чаклунів, високі ієрархи православної церкви поспішали прокласти свої ходи в центральне святилище інтриги. Вітте називав цей правлячий гурток, про який він сам двічі расшибся, "прокаженої палацової камарільей".

Чим більше ізолювалася династія і чим безпритульності відчував себе самодержець, тим більше йому необхідна була потойбічна допомогу. Деякі дикуни, щоб викликати хорошу погоду, крутять у повітрі дощечкою на мотузочці. Цар з царицею користувалися дощечками для найрізноманітніших цілей. У царському вагоні знаходилася ціла молитовня з образів, образків і всяких предметів культу, які протиставлялися спершу японської, потім німецької артилерії.

Рівень придворного кола, власне, не так вже змінювався з покоління в покоління. При Олександрі II, що прозвав "Визволителем", великі князі щиро вірили в будинкових і відьом. При Олександрі III було не краще, тільки спокійніше. "Прокажена камарилья" існувала завжди, змінюючись в складі і оновлюючи прийоми. Микола II не створив, а успадкував від предків палацову атмосферу дикого середньовіччя. Але країна за ці десятиліття змінилася, завдання ускладнилися, культура піднялася, і придворний коло виявився відкинутим далеко назад. Якщо монархія і робила новим силам поступки під палиці, то внутрішньо вона абсолютно не встигала модернізуватися, навпаки, вона замикалася в собі, дух середньовіччя згущався під тиском ворожнечі та страху, поки не прийняв характер огидного кошмару, який піднімався над країною.

Під 1 листопада 1905, тобто в самий критичний момент першої революції, цар пише в щоденнику: "Познайомилися з чоловіком Божим Григорієм з Тобольської губернії". Це і був Распутін, сибірський селянин з незаростаючі шрамом на голові від побоїв за конокрадство. Висунутий в підходящу хвилину "людина божий" скоро знайшов собі сановних помічників, вірніше, вони знайшли його, і таким чином склався новий правлячий гурток, який міцно прибрав до рук царицю і, через неї, царя.

З зими 1913/14 року у вищому петербурзькому суспільстві вже відкрито говорилося, що від кліки Распутіна залежать всі вищі призначення, поставки та підряди. Сам "старець" поступово перетворився в державну установу. Його ретельно охороняли і за ним не менш ретельно стежили соперничающие міністерства. Філери департаменту поліції вели по годинах щоденник його життя і не упускали донести, як при відвідуванні рідного села Покровського Распутін у п'яному вигляді в кров побився на вулиці зі своїм батьком. Того ж дня, 9 вересня 1915 року, Распутін послав дві дружні телеграми: одну в Царське Село, цариці, іншу в ставку, царю.

Епічним мовою філери реєстрували день у день гульні Друга. "Повернувся сьогодні о 5 годині ранку, абсолютно п'яний". "В ніч з 25-го на 26-е у Распутіна ночувала артистка В.". "Приїхав з княгинею Д. (дружиною камер-юнкера царського двору) в готель Асторія ..." Тут же поруч: "повернувся додому з Царського Села близько 11 години вечора". "Распутін прийшов додому з кн. Ш. дуже п'яний і разом зараз же пішли". Вранці або ввечері наступного дня поїздка в Царське Село. На співчутливий питання філера, чому старець задумливий, слідував відповідь: "Не можу вирішити, скликати Думу або не скликати?" Потім знову: "Повернувся додому о п'ятій ранку, досить п'яний". Так протягом місяців і років мелодія розігрувалася на трьох клавішах: "досить п'яний", "дуже п'яний" і "абсолютно п'яний". Ці державної важливості повідомлення зводив воєдино і скріплював підписом жандармський генерал Глобачев.

Розквіт распутінского впливу тривав шість років, останні роки монархії. "Його життя в Петербурзі, - розповідає князь Юсупов, до деякої міри учасник цьому житті, а потім вбивця Распутіна, - перетворилася на суцільне свято, в хмільний розгул каторжника, якому несподівано привалило щастя". "У моєму розпорядженні, - писав голова Думи Родзянко, - перебувала ціла маса листів матерів, дочки яких були зганьблені нахабним розпусником". Водночас Распутіну зобов'язані були своїми місцями митрополит петроградський Питирим і майже не знав грамоти архієпископ Варнава. Распутіним тримався довго обер-прокурор найсвятішого Синоду Саблер, і його ж волею звільнений був прем'єр Коковцев, що не побажав прийняти "старця". Распутін призначив Штюрмера головою ради міністрів, Протопопова - міністром внутрішніх справ, нового обер-прокурора Синоду Раева та багатьох інших. Посол Французької республіки Палеолог домагався побачення з Распутіним, цілувався з ним і вигукував: "Voila un veritable illumine!" (Фр. - "Ось справжній ясновидець!" -  Ред.),  щоб завоювати таким шляхом серце цариці для справи Франції. Єврей Симанович, фінансовий агент старця, який перебував на обліку розшукової поліції як клубний гравець і лихвар, провів через Распутіна в міністри юстиції абсолютно безчесного суб'єкта Добровольського.

"Тримай перед собою маленький список, - пише цариця царю про нові призначення, - наш Друг просив, щоб ти про все це переговорив з Протопопова". Через два дні: "Наш Друг каже, що Штюрмер може ще деякий час залишатися головою ради міністрів". І знову: "Протопопов боїться перед нашим Другом і буде благословенний".

В один з тих днів, коли філери реєстрували число пляшок і жінок, цариця тужила в листі до царя: Распутіна "звинувачували в тому, що він цілував жінок і т. д. Почитай апостолів - вони всіх цілували у вигляді привітання". Посилання на апостолів навряд чи здалася б переконливою філерам. В іншому листі цариця йде ще далі. "Під час вечірнього Євангелія, - пише вона, - так багато думала про наш Друге: як книжники та фарисеї переслідують Христа, прикидаючись, що вони такі досконалості, .. Так, справді, немає пророка у своїй вітчизні".

Порівняння Распутіна з Христом було звичайним в цьому колі і зовсім не випадковим. Переляк перед грізними силами історії був занадто гострий, щоб царська подружжя могла задовольнитися безособовим богом і безплотної тінню євангельського Христа. Потрібно було нове пришестя "сина людського". У Распутіна знедолена і агонізуюча монархія знайшла Христа за образом і подобою своєю.

"Якби Распутіна не було, - сказав чоловік старого режиму, сенатор Таганцев, - його довелося б вигадати". У цих словах набагато більше змісту, ніж мислилося їх автору. Якщо під ім'ям хуліганства розуміти крайнє вираження антисоціальних паразитарних рис на дні суспільства, то распутінщіни можна з повним правом назвати вінценосним хуліганством на самій його вершині.

 Зміст  Далі

наверх

psm.in.ua

     © psm.in.ua - підручники, статті та монографії
енциклопедія  флотський  пломбір  зелені  запіканка